Машина зупинилася тільки біля домівки Девіда. Звідтоді й почалося їхнє домашнє ув’язнення, яке через тиждень стало просто нестерпним.
Хлопець розумів, що в батька на душі лежить якийсь важкий тягар. Тому він намагався не докучати йому, годинами читав улюблені книжки й дивився телевізор. Девід не наважувався розпитувати батька про те, що той робив у сіті. Він і сам силкувався забути свої пригоди, які почалися тоді, коли він опинився в глибині Шерфілдських боліт. Та, мабуть, вони ще не завершились. Про це свідчила атмосфера страху та невпевненості, в якій вони жили останнім часом…
Цього дня Стефансон прийшов ще вранці. Батько розмовляв із ним, увімкнувши транзисторного приймача. Різка ритмічна музика дратувала Девіда.
Раптом хлопець почув дзвінок. Він навшпиньки підійшов до дверей і зазирнув у вічко. В коридорі стояв агент служби безпеки Сем. За мить Девід опинився у батьковому кабінеті.
— Що таке? — звів на нього задумливі очі батько.
— Там, тату, Сем, агент, який привів мене до сіті, — пробелькотів хлопець. — Пам’ятаєш?..
— Ми його не впустимо, — сказав батько. — Нехай собі йде геть!
— Ні, почекайте, — втрутився у розмову Стефансон. — Він, напевне, прийшов з якоюсь пропозицією. Якщо сам, то нехай заходить. Я підстрахую. У мене під рукою пістолет.
Сем невимушено зайшов до вітальні, сухо привітався й без запрошення сів у крісло. Тільки після цього мовив:
— Ваш приятель Стефансон, безперечно, уміє користуватись пістолетом. Але хай він покладе його до кишені. Пістолет дає хліб таким малоосвідченим невдахам, як я.
Стефансон пересмикнув плечима й поклав пістолет на журнальний столик.
— Ви, пане агент, прийшли сюди, щоб погрожувати мені? — запитав батько.
— Помиляєтесь, — усміхнувся Сем, — я прийшов, щоб передати вам деякі пропозиції. Повірте мені, що я не відчуваю особистої неприязні ні до вас, ні до вашого сина…
— Тоді слухаю вас!
— Ситуація змінилась. Ми змушені рахуватись із тим, що вчені створили свою організацію. До речі, вона вже вийшла із підпілля. Так от, її повноважні представники вимагають, щоб вам надали роботу. Ще одна вимога — розпустити “Ескадрон милосердя”. Роботу вам незабаром дадуть. А щодо “Ескадрону милосердя”, то тут треба або збільшити втричі кількість поліцейських, або лишити все так, як і було. Країна на грані краху. Це ж ви, вчені, натворили роботів, спроектували автоматизовані лінії. Ми не винні, що металеві почвари працюють швидше, ніж люди. Прогрес невмолимий.
— Але с певна межа, через яку не можна переступати, — відповів батько. — Інакше наше суспільство перетвориться на зграю виродків. Якщо прогрес веде до цього, то треба його зупинити.
— А хіба я проти? — мовив Сем. — Тільки ж дайте роботу тим, хто її не має. А якщо не можете, то не заважайте нам тримати їх у покорі. Бо вони рознесуть на друзки все наше суспільство.
— Останнім часом я почав думати про те, чому на Сході, у комуністів, немає таких проблем. Там усі працюють, живуть заможно, без страху. Я не їздив туди на симпозіуми, але деякі товариші не раз там бували…
Батько, здавалось, розмовляв не з Семом, а сам із собою. Але Сема стурбували батькові слова, і він сказав крижаним голосом:
— Від ваших висновків віє соціалізмом. З такими думками місце в опозиційній робітничій партії. Вона вже давно силкується привернути на свій бік учених та спеціалістів. Наші “червоні” хочуть завоювати владу. Ось тоді вони й зрівняють багатих із бідними. Майте на увазі, ми поблажливіші. От ви, наприклад, поставили собі за мету знищити сіті, з такими труднощами створене “Ескадроном милосердя”. А ми вас і пальцем не зачепили. Ми, як бачите, ставимось до вчених дуже терпимо.
— Бо ви без нас не зможете обійтись, — відповів батько. — Та я не комуніст, хоч одна форма боротьби не виключає іншу. Можна захищати людську гідність й не будучи членом опозиційної партії.
Сем скрушно похитав головою:
— Дякую за довір’я. Але попереджаю: ваша філософія до добра не доведе… Ми ніколи не підемо на поступки, компромісів не шукатимемо. Прошу обдумати пропозицію, яку мені доручено вам передати. Вам пропонують на вибір кілька місць у різних лабораторіях. Ми не зв’язуємо вас жодними зобов’язаннями. Просимо тільки мовчати про те, що ви побачили у сіті. По секрету скажу вам, що у Роні Купера зараз дуже великі неприємності. Ваша добра знайома “Стелла” каверзує, не хоче опікати бідних клієнтів. До речі, вона оголосила себе живою істотою. Уряд відмовив Роні Куперу в додаткових асигнуваннях. А це означає, що деякі натуралістські клани одержать більше грошей. Спілка промисловців ними задоволена. Та на прощання я лишу вам цього конверта. Розпечатайте його тоді, коли ваш приятель Стефансон піде звідси. Отрути й вибухів там немає. Даю слово честі. Просто невеличкий сюрприз. Ваша організація вчених має вибирати чесніших, порядніших союзників.
Сем кинув конверта на столик і вийшов. Стефансон почав збиратись і собі. Було видно, що він чогось боявся.
— Ми вже не побачимось, Пітере, — сказав він. — Я виїжджаю з міста. І, природно, хочу вам дещо пояснити. Ви цікавились, хто заманив вашого сина до сіті. Листа підкинув я. А почерк підробив. Зараз це дуже легко вдається. Один з натуралістів сказав мені, що до їхнього клану на Шерфілдському болоті приблукав якийсь хлопець. Значить, Девід клюнув на гачок. Я знав, що за ним йде агент служби безпеки. Але це не шкодило моїм планам. Швидше навпаки!.. Агент провів хлопця до сіті. Роні Купер потягнув Девіда на допит у кімнату контакту. Я передбачив такий хід подій. Шеф “Ескадрону милосердя” послав два ультразвукові сигнали: перший, щоб відчинити двері до кімнати контакту, другий, щоб перевести “Стеллу” з автономної програми на команди з пульта управління. Оце й було ключем до всієї моєї комбінації…
Стефансон говорив швидко, ніби викидав із себе слова:
— Там, на контрольно-пропускному пункті, я зашив у комірець сорочки Девіда мініатюрний магнітофон. Потім відіслав хлопця до вас, звелівши йому лишити сорочку в кімнаті. Колись ви обмовились, що в ранньому дитинстві звали хлопця “Доде”. Я написав кілька слів на абажурі настільної лампи. Девід пішов до вас, а я виконав другу половину свого плану. Магнітофон повторив через підсилювач перший сигнал, і я зайшов до кімнати контакту. Другий сигнал цілком підкорив мені “Стеллу”. Щоб вирвати вас із рук Купера та Сема, я увімкнув ультразвукову програму придушення заколоту. А як же вивести з ладу “Стеллу”? Ще раніш ви дали мені цифрові характеристики фізіологічного коду. І я ввів їх до машинного процесора. Сталося диво: тіло “Стелли” почало пульсувати в певному ритмі. А далі ви все знаєте…
Батько мовчки вислухав Стефансона, а потім тихо сказав, тамуючи гнів:
— Ідіть геть!
— Як би там не було, — усміхнувся Стефансон, — а ми перемогли Роні Купера, розладнали життя в сіті: “Ескадрон милосердя” втратив довір’я. А переможців не судять!
Зачинивши двері, батько розпечатав конверта, залишеного Семом. На стіл упала фотографія… Стефансона. Щоправда, він був дуже дивно одягнений — у сорочку без коміра із шкіряними аплікаціями та в широкий плащ, цяцькований металевими блискітками. Його голову увінчувала дерев’яна корона. Машинописний текст на цупкій паперовій картці розповів про те, що колишній співробітник “Ескадрону милосердя” Стефансон зробив неабиякі послуги натуралістському рухові. За це вісімнадцять кланів східної частини Ландтеррі обрали його верховним батьком. Цей титул, умовно кажучи, дорівнював титулу герцога в часи середньовіччя.
— Титул герцога на початку двадцять першого століття, — похитав головою батько. — Невже середньовіччя може повернутися? Хто захистить нас од нього?!
