— Та він же втікає! — мимоволі вигукнув Олег.
Дійсно, тварина раптом дугою вигнула хвіст і, виписавши коло на брунатній площині телеекрана, перетворилася на мерехтливу цятку.
Олег заплющив очі і сперся підборіддям на бильце крісла. Він знав, що людина в акватроні невразлива, але не міг відкараскатись від тривожних думок. Зрадів, коли пролунала сирена. Тоді вийшов у відсік і знову натиснув на важіль. Крізь зубасту пащу шлюзу в підводний дім прослизнув акванавт…
Потім Воронцов та Олег зайшли у кабіну. Бортінженер про щось розмірковував, а хлопець не поспішав сполохати його запитаннями. Не обзивався і гідроакустичний апарат зв’язку. Тож їхня короткочасна відпустка продовжувалася.
Воронцов заговорив:
— Я зняв його на кінострічку. Тепер уже вченим-педантам не відкрутитись. Ми з тобою, хлопче, відкрили абсолютно невідомий вид підводних тварин. Що й казати, світова сенсація. І ти до неї також причетний. Хочеш знати мою думку? Довжина змія метрів з двадцять. Діаметр тулуба — близько двох метрів. Розміри, ясна річ, вражаючі. Хто ж він? Як на мене, плезіозавр. Його сухопутні колеги — динозаври, тиранозаври, бронтозаври — вимерли 60 мільйонів років тому. А безодня океану зберегла останнього ящера-гіганта.
Воронцов ще довго розповідав би про морського змія, на побаченні з яким він щойно побував, та заклацав апарат гідроакустичного зв’язку. Воронцов, уважно вислухавши повідомлення, мовив хлопцеві:
— Хоменко вказав точні координати. Рушаємо на допомогу!
МЕРТВА ВОДА
Акванавти поспішали у район, вказаний начальником біостанції. Апарат плив на незначній глибині — до поверхні лишалося якихось сорок—п’ятдесят метрів. Швидкість сягала сорока кілометрів за годину. Через двадцять хвилин Воронцов та Олег мали приєднатися до решти екіпажу біостанції. Про обставини катастрофи їх повідомили лише в загальних рисах. Вони знали про нещастя так мало, що не могли навіть висловити якихось припущень.
Апарат мчав із такою швидкістю, що підводні мешканці розсипалися перед сферою, тінями проносячись на телеекрані. Воронцов прикипів поглядом до пульта управління, а Олег неспокійно вовтузився у своєму кріслі. Хлопцеві вже допікала довга бездіяльність.
— Якби ми не ганялись за змієм, давно б дісталися до місця катастрофи, — сказав Олег.
Воронцов неквапно відповів:
— Невеличка затримка справі не зашкодить. Корабель добре тримається на плаву. Не журися, хлопче! Наш фільм про морського змія викличе справжню сенсацію. Та спершу допоможемо екіпажу судна…
Розмова знову урвалась. Олег неуважним поглядом ковзнув по сіро-зеленій каламуті, яка хиталася на телеекрані. Вряди-годи з неї, мов іскри, викрешувались срібні цятки і миттю гасли. Воронцов не хотів піднімати апарат на поверхню океану. Там би підводний дім надто гойдали хвилі.
Раптом Воронцов відчув, що підводний дім ледве-ледве сповільнив свій лет. Поглянув на табло: стрілка відхилилася від тої позначки, на якій вона танцювала ще секунду тому. Бортінженер розгубився. Двигуни працювали у звичному режимі. Виходить, щось заважало апарату долати опір води. За якусь мить підводний дім різко рвонувся догори, піднявся до якогось незримого рівня, а потім почав падати вниз. Даремно Воронцов гарячково маніпулював тумблерами, що керували кермом та поплавками, — апарат уперто падав на дно.
— Що це?! — злякано вигукнув Олег. — Чому ми падаємо?
— Внутрішні хвилі, — спокійно пояснив Воронцов. — З ними нелегко впоратися. Спокійно! Зараз ми їх уникнемо.
Бортінженер, зосередившись, чекав, коли апарат знову понесе вгору. Власне, він мав інтуїтивно випередити цю мить. Йому вже не могли допомогти прилади: людині за таких умов бракувало часу проаналізувати показання стрілок. Воронцов прислухався до ледь чутного потріскування зовнішньої обшивки, яку ніби стискували чиїсь велетенські руйнівні руки. І він вгадав-таки потрібний момент. Пальці різко натиснули на два клавіші. Обертання гвинтів різко збільшилось. Підводний дім начебто зрізав черговий гребінь внутрішньої хвилі. Апарат плавно спускався на дно. Зникло потріскування — незримі лабета розімкнулися.
— Оце і все! — повернув до хлопця спітніле напружене обличчя Воронцов. — Ми сіли на дно. Найгірше — позаду.
Хлопець мовчки кивнув головою. Він дещо знав про внутрішні хвилі в океані. Річ у тім, що на межі між двома прошарками води з більшою та меншою щільністю часом утворюються довгі чи короткі переміщення водних мас. І лихо тому підводному судну, яке потрапить у внутрішнє хвилювання океану. Його починає кидати згори донизу, аж поки внутрішні хвилі вщухнуть. У “важкій”, щільнішій воді вищий вміст солі та інших мінеральних речовин. У “легкій” — відповідно менший. Але потрібен ще якийсь поштовх, додаткова сила, щоб призвести до змішування обидва прошарки води.
І Воронцов, і Олег майже водночас зітхнули з полегшенням. Поглянули один на одного і змучено посміхнулися. Бортінженер не поспішав вмикати ходові механізми. Вирішив трохи перепочити.
— На цих внутрішніх хвилях, — нарешті порушив він мовчанку, — загинуло багато підводних човнів.
— Як, — здивувався Олег, — невже немає змоги від них утекти?
— Такі хвилі бувають іноді дуже підступними. Скажімо, урівноважив себе підводний човен у важкій, щільній воді, а тут хвиля легкої… І він стрімко падає на дно. А це небезпечно: тиск води, який дедалі збільшується, може розчавити човен. Втім, такі випадки траплялися з підводними апаратами старої конструкції. Наш підводний дім внутрішні хвилі можуть хіба що погойдати.
— Спасибі й за це! А чому ми не спливали на поверхню океану?
— Я не хотів ризикувати, — відповів Воронцов. — На поверхні океану могли натрапити на прошарок легкої води, а під ним — важкої. І тоді б ми не рушили з місця. Гвинти б переганяли верхню легку воду вздовж маси важкої. За таких обставин краще шукати рятунку на дні. Зараз ми пройдемось “пішечки”, а тоді знову спливемо. Внутрішнє хвилювання не охоплює великих просторів.
— А що викликало змішування тих прошарків?
— Ймовірно — вибух вулкана. Недавно ми зареєстрували початок виверження в одному місці на дні.
Апарат закрокував океанським дном. У цьому районі донний осад був напрочуд в’язким. Хмаринки органічних решток не відривалися від грунту і не зависали, мов свічки, над слідами від ніг підводного дому. Глибинна фауна в усьому своєму різноманітті виплескувалась на телеекран.
Що ж, світ великих глибин не особливо милував око буйством кольорів. Природа подарувала йому чорні, сірі, коричневі, сині шати. Зате не переставала дивувати незвичність форм підводних мешканців. Олег бачив сидячі організми, схожі на рослини, що своїм довгим стеблом ніби вростають у грунт. Хлопець вже навчився їх класифікувати: стебельчаті лілії ризокринус, губка моноферіс, восьмипроменеві корали пеннатулярії та альционарії, асцидії, мшанки…
Серед цих тваринок, навдивовижу подібних до рослин, були й хижаки, що хапали своїми мацаками морських павуків та деяких дрібних ракоподібних. Інші ж живилися рештками органічної речовини, що падала з приповерхневих вод, та продуктами життєдіяльності донних бактерій.
У хащах живого “лісу” здибувалися донні рибки — котиди, зоарциди, липариди. Вони або ж полювали на слабкіших істот, або рятувалися втечею від дужчих хижаків. Подекуди сіро-сталевий намул вицяцьковували білі плями. То зачаїлися голотурії та губки, тіло яких не мало зайвого тут пігменту. Поміж ними повзали морські їжаки, чіпляючись за нерівності грунту надзвичайно довгими, м’якими голками. Повільно пересувалися морські зірки, лишаючи за собою довгий петлястий слід.