Ми вже ніколи не дізнаємося достеменно, що саме сталося з Умберто. Я припускаю, що десь над Тихим океаном, високо у стратосфері, його та Балтінова атакували літаки, що їх чув Федір. Можливо, вони зрозуміли це вже тоді, коли снаряди від російських винищувачів почали руйнувати їхній літак. І я думаю, що один із цих снарядів розірвав на шматки дванадцятидюймовий фанерний куб — посудину на кшталт маленького чайного ящика, в якому, за словами Федора, було насіння.
Можливо, літак Умберто вибухнув, можливо, він просто розвалився. Хай там як, я впевнений, що, коли його фрагменти почали своє довге, довге падіння в море, вони залишили позаду себе щось, що нагадувало білий туман.
Це був не туман. Це була хмара насіння, настільки легкого, що воно плавало навіть у розрідженому повітрі. Мільйони легеньких, мов павутиння, насінинок триффідів тепер могли вільно дрейфувати всюди, де тільки могли їх понести вітри світу…
Можливо, минули тижні або й місяці, перш ніж вони впали на землю і багато з них встигли пролетіти тисячі миль.
Але це знову ж таки припущення. Бо мені важко зрозуміти, як ще могло статися, що ця рослина, яку планувалося зберігати в таємниці, раптом опинилася ледь не в кожній частині світу.
Моє знайомство з триффідами відбулося в дитинстві. Так сталося, що один з перших триффідів у місцевості виріс у нашому власному садку. Рослина доволі добре розвинулася, перш ніж хтось із нас її помітив, бо її коріння переплелося разом з іншими звичайними рослинами за частиною живої огорожі, яка закривала купу сміття. Вона не робила жодної шкоди і не заважала нікому рости. Тому коли ми помітили її пізніше, то просто спостерігали за нею час від часу і не чіпали.
Але триффід дуже вже відрізнявся від інших рослин, тож з часом ми не могли ним не зацікавитися. Можливо, ми не приділяли їм достатньо уваги, бо в забутих куточках саду завжди можна знайти кілька незнайомих рослин, але час від часу ми нагадували одне одному про цього «незнайомця», який має дуже дивний вигляд.
Сьогодні, коли всі аж занадто добре знають, який вигляд має триффід, важко згадати, якими дивними і дещо чужими вони здавалися спочатку. Наскільки я розумію, на той час вони ще ні в кого не викликали поганого передчуття або тривоги. Я думаю, що більшість людей думала про них (якщо взагалі думала) приблизно так, як і мій батько.
У моїй пам’яті спливає картинка, як ми спантеличено роздивлялися цю рослину, коли їй ще було близько року. Вона являла собою майже точну копію дорослого триффіда, тільки удвічі меншу, і не мала назви, та й тоді ще ніхто не бачив дорослих особин. Мій батько нахилився над нею, уважно роздивляючись крізь окуляри в роговій оправі, торкався стебла пальцями, і злегка пирхав у свої рудуваті вуса, як завжди, коли замислювався. Він оглянув пряме стебло і дерев’янистий стовбур, з якого вона виросла. З інтересом, навіть можна сказати, з дуже пильною увагою, оглянув три маленькі, голі палички, що росли просто біля стебла. Розгладив між вказівним та великим пальцем короткі пагінці шкірястого листя, ніби його текстура могла йому щось сказати. Потім роздивився дивне, схоже на розтруб, утворення на верхівці стебла, все ще задумливо, але непереконливо пирхнувши у вуса. Я пам’ятаю, як він вперше підняв мене на руки, щоб я заглянув усередину цієї конічної чашки і побачив там щільно згорнутий завиток. Він нагадував нову гілочку папороті, що вилізає на два дюйми з липкої маси внизу чаші. Я не торкався її, але знав, що вона липка, бо всередині борсалися мухи та інші дрібні комахи.
Батько багато разів казав, що ця рослина якась дивна і він мусить дізнатися, що це таке. Утім, не думаю, що він зробив хоч одне зусилля в цьому напрямку або зміг бодай щось дізнатися в той час, якщо й намагався.
Тоді ця рослина була приблизно чотири фути заввишки. Мабуть, їх було багато навколо, вони росли спокійно та нешкідливо, і ніхто не звертав на них особливої уваги — принаймні так здавалося, бо якщо ними й захоплювалися біологи чи ботаніки, широкій публіці про цей інтерес ще нічого не було відомо. Тому один з триффідів і далі спокійно ріс у нашому садку, як і тисячі інших у забутих місцях по всьому світу.
Минуло ще трохи часу, перш ніж один з них витягнув своє коріння із землі й пішов.
Звичайно, про це неймовірне досягнення мали знати в Росії, де така інформація, без сумніву, належала до державної таємниці, але наскільки я можу бути впевнений, перша їхня поява у зовнішньому світі сталася в Індокитаї — а це означало, що люди й далі практично не звертали на них уваги. Індокитай був одним з тих регіонів, де можна було очікувати таких цікавих та малоймовірних історій і це часто траплялося. Редактори користалися цим прийомом тоді, коли новин бракувало і дотик до «таємничого Сходу» міг трішки пожвавити увагу до газети. Та все одно сам лише індокитайський зразок недовго був першим. За кілька тижнів повідомлення про ходячі рослини посипалися з Суматри, Борнео, Бельгійського Конґо, Колумбії, Бразилії та більшості місць у районі екватора.