В іншому місці тривало колосальне дослідження природи, звичок та будови триффідів. Старанні експериментатори ставили перед собою завдання визначити в інтересах науки, на яку відстань може пересуватися триффід; чи визначає він де перед, або рухається в усіх напрямках з однаковою незграбністю; скільки часу його коріння має перебувати в ґрунті; які реакції викликає в нього наявність у ґрунті різних хімічних речовин; і величезну кількість інших як корисних, так і непотрібних питань.
Найбільший зразок, який бачили в тропіках, сягав приблизно десяти футів заввишки. У Європі не спостерігалося зразків більше восьми футів, а середній зріст дорівнював майже сімом. Виявилося, що вони легко адаптуються до широкого спектра клімату та ґрунтів. Здавалося, що в природі у них не було ворогів, крім людини.
Але існував і цілий ряд непомітних характеристик, які певний час не коментували. Наприклад, тривалий час ніхто не звертав уваги не незрозумілу точність, з якою вони ціляться своїм жалом, майже завжди вдаряючи в голову. Також ніхто не звернув увагу на їхню звичку ховатися біля своїх жертв. Причина такої поведінки стала зрозумілою, коли виявилося, що вони харчуються не лише комахами, а й м’ясом. Вусик, що слугував жалом, не мав достатньої м’язової сили, щоб розірвати тверду плоть, але був здатен витягувати шматочки м’яса з розкладеного тіла й піднімати їх до чашечки на стеблі.
Також науковці не проявили великого інтересу і до трьох маленьких безлистих паличок біля основи стебла. Панувала легковажна точка зору, що вони можуть мати якийсь стосунок до репродуктивної системи — системи, яка в ботаніці є чимось на кшталт комори, куди скидають усі частини із сумнівним призначенням, щоб розібратися з ними пізніше. Тому було висунуто припущення, що їхня здатність раптово починати рухатися і вистукувати барабанний дріб об головне стебло є дивною формою любовного потягу триффідів.
Можливо, те, що мене вжалило на самому початку ери триффідів, і стимулювало мій інтерес до них, бо з того часу я відчував з ними якийсь зв’язок. Я провів (або «змарнував», якщо дивитися на це очима мого батька) чимало часу, захоплено спостерігаючи за ними.
Не можна звинувачувати його в тому, що він вважав це заняття нікчемним, але з часом ці спостереження виявилися набагато кориснішими, ніж будь-хто з нас підозрював, бо якраз незадовго до того, як я залишив школу, «Арктично-Європейська рибно-жирова компанія» реорганізувалася, одночасно викинувши зі своєї назви будь-які згадки про рибу. Громадськість дізналася, що ця та інші компанії збираються вирощувати триффідів у великих масштабах, щоб видобувати з них надзвичайно поживну макуху для годівлі худоби. Отже, за одну ніч триффіди потрапили у великий бізнес.
Я одразу ж прийняв рішення щодо свого майбутнього. Я звернувся до «Арктично-Європейської», де мої навички допомогли мені знайти роботу на виробництві. Невдоволення батька дещо пом’якшилося після того, як він дізнався про заробітну плату, що була непоганою як для мого віку. Але коли я з ентузіазмом заговорив про майбутнє, він лише пирхнув у вуса. Він по-справжньому вірив лише в ту роботу, за якою стояла давня традиція, але дозволив мені йти своїм шляхом.
— Зрештою, якщо ця справа виявиться неуспішною, ти ще досить молодий, щоб взятися за щось серйозне, — зазначив він.
Але виявилося, що в цьому немає потреби. За п’ять років, що минули до того, як вони з матір’ю розбилися на прогулянковому аеробусі, вони встигли побачити, як нові олії витіснили з ринку всіх конкурентів, і ті з нас, хто взявся за цю справу з самого початку, були забезпечені роботою на все життя.
Одним з таких піонерів був мій друг Волтер Лакнор.