Але цього ранку все було по-іншому. Все якось загадково змінилося, і від цього було тривожно. Не було чути ні шурхоту коліс, ні ревіння автобусів, ні взагалі будь-яких машин. Ні гальм, ні гудків, ні навіть цокоту копит тих небагатьох коней, які зрідка тут з’являлися. Та й тупотіння ніг людей, які в таку годину мали б поспішати на роботу, теж не було чути.
Що більше я прислухався, то дивнішим мені це все здавалося — і тим менше мені це подобалося. За ці десять хвилин я нарахував п’ять осіб, які йшли, вагаючись і човгаючи ногами, почув три голоси, що кричали щось незрозуміле вдалині, та істеричні ридання жінки. Не чути було туркотіння голубів чи цвірінчання горобців. Нічого, крім гудіння струму в дротах…
У душу почало заповзати тривожне, неприємне відчуття. Таке саме відчуття я переживав у дитинстві, коли починав уявляти, які чудовиська ховаються в темних кутках спальні; коли боявся висунути ногу з-під ковдри, щоб за неї не вхопилося якесь страхіття з-під ліжка; навіть вимикача боявся торкнутися, аби щось на мене не скочило. І мені довелося побороти це відчуття, так само як і тоді, коли я був дитиною в темряві. Це було не легше, ніж у дитинстві. Дивно, наскільки мало в нас дорослого, коли справа доходить до якихось випробувань. Ці первісні страхи все ще йшли поруч зі мною, чекаючи своєї миті, і ледь не дочекалися, просто тому що на очах в мене була пов’язка, а рух на вулиці зупинився…
Трохи зібравшись, я спробував мислити логічно. Чому зупиняють дорожній рух? Ну, зазвичай через те, що дорогу перекривають для ремонту. Дуже просто. Будь-якої миті можуть прийти робітники з пневмодрилями й додати звукового різноманіття багатостраждальним пацієнтам. А от далі мій логічний ланцюжок стикнувся з проблемами. Він звернув мою увагу на те, що не чутно навіть віддаленого шуму машин, немає свистків потяга, пихкання буксира. Просто нічого, аж доки годинник не почав бити чверть по восьмій.
Спокуса підглянути — не більше, ніж підглянути, звичайно; просто аби зрозуміти, що взагалі трапилося — була величезною. Але я стримав себе. По-перше, це було не так просто зробити, як здавалося. Зняти пов’язку з очей було нелегко: на мене було намотано чимало пов’язок та бинтів. Але, що більш важливо, я боявся спробувати це зробити. Повна сліпота, що охоплювала мене більше тижня, добряче налякала мене, щоб я ризикував спробувати щастя зі своїм зором. Так, мені мали зняти пов’язки, але це повинні були робити при спеціальному, тьмяному освітленні й остаточно їх зняли б лише за умови, що стан моїх очей буде задовільний. Я не знав, чи це так. Може, мій зір порушено назавжди. А може, я взагалі не зможу бачити. Я ще не знав…
Я лайнувся і знову натиснув кнопку дзвінка. Це трохи заспокоїло мене.
Схоже було, нікого не цікавили дзвінки. Мене почало охоплювати не тільки хвилювання, а й злість. Хай там як, а бути залежним принизливо, а ще гірше, коли немає на кого покластися. Мій терпець урвався. Я вирішив, що щось із цим потрібно робити.
Якщо я закричу і зчиню страшенний галас, то хтось-таки має з’явитися і сказати, що вони про мене думають. Я відкинув простирадло і виліз із ліжка. Я ніколи не бачив кімнати, в якій був, і хоча на слух я добре знав, де двері, їх все одно було не так легко знайти. Здається, там було кілька загадкових і зайвих перешкод, але я відбувся тим, що вдарився об них пальцем ноги та гомілкою. Я висунув голову у дверний прохід.
— Агов! — гукнув я. — Я хочу поснідати. Кімната сорок вісім!
Якусь мить нічого не відбувалося. А потім звідусіль заволали голоси. Здавалося, їх сотні, але жодного слова неможливо було розібрати. Це було так, ніби я поставив платівку із записом шуму натовпу — і цей натовп був у злому гуморі. В голові промайнула жахлива думка: а раптом мене перевезли до божевільні, доки я спав, і це взагалі не лікарня Святого Мерріна? Ці голоси просто здавалися мені якимись ненормальними. Я швидко зачинив двері через цей галас і навпомацки пішов до ліжка. У той момент ліжко здавалося мені єдиною безпечною та заспокійливою річчю в цій загадковій ситуації. Ніби підкреслюючи це, пролунав звук, що завадив мені натягнути на себе простирадла. З вулиці почувся крик, божевільний і заразливо страшний. Людина прокричала тричі, а коли замовкла, то здавалося, що крик і досі лунає в повітрі.