Я слухав, дивлячись на візерунок, який утворювали молоді листочки та гілки на тлі свіжого блакитного неба. Пісня закінчилася. Звуки піаніно затихли. А потім почувся плач. У ньому не було жодної пристрасті: приглушений, безпорадний, зневірений, сповнений горя плач. Не знаю, хто вона була — співачка чи просто людина, яка оплакувала свої втрачені надії. Але я вже не міг її слухати. Я тихо вийшов на вулицю, і якийсь час мої очі були затуманені сльозами.
Навіть у Гайд-Парк-Корнер було майже порожньо, коли я туди дістався. На дорогах стояли нечисленні забуті Богом легковики й вантажівки. Схоже було, дуже мало з них вийшли з-під контролю під час руху. Один автобус з’їхав з дороги і залишився відпочивати у Ґрін-парку; біля артилерійського меморіалу лежав кінь із залишками збруї та розколотим об цей меморіал черепом. Єдиними рухомими об’єктами були чоловіки та ще менша кількість жінок, які обережно просувалися вперед, намацуючи огорожі або поручні, і човгали, завбачливо витягуючи перед собою руки, якщо нічого такого попереду не було. Також, що доволі несподівано, у цьому місці опинилися одна або дві кішки з непошкодженими очима, які спостерігали за усією цією ситуацією з характерним для котів самовладанням. У цій моторошній тиші їм не щастило: горобців було мало, а голуби зникли.
Мене й досі немов магнітом тягнуло до старого центру, і я рушив у бік Пікаділлі. Я вже дістався цієї дороги і збирався рушити нею, коли почув різкий новий звук — рівномірний стукіт, що лунав неподалік і підійшов ближче. Оглянувши Парк-Лейн, я виявив його джерело. Чоловік, одягнений краще за інших, швидко рухався мені назустріч, стукаючи по стінах білим ціпком. Почувши звук моїх кроків, він зупинився й уважно прислухався.
— Усе гаразд, — сказав я йому. — Проходьте.
Мені полегшало на душі, коли я його побачив. Він був, так би мовити, звичайним сліпим. Його темні окуляри не справляли такого тривожного враження, як відсутні погляди інших.
— Тоді постійте спокійно, — сказав він. — Я вже сьогодні наштовхнувся на бозна-скільки дурнів. Що в біса відбувається? Чому навколо така тиша? Я знаю, що зараз не ніч, бо відчуваю сонячне світло. Чому ж все навколо не так?
Я розповів йому все, що знав.
Коли я закінчив, він мовчав майже хвилину, а потім коротко й невесело реготнув.
— Он воно що трапилося, — сказав він. — Тепер їм самим буде потрібен цей клятий патронаж.
Сказавши це, він трохи виклично випростався.
— Дякую. Нехай вам щастить, — сказав він і рушив на захід з надмірно незалежним виглядом.
Упевнений стукіт його ціпка поступово затих, коли я рушив далі, по Пікаділлі.
Тут вже було більше людей, а посеред дороги валялися перекинуті машини, між якими мені довелося протискатися. Я вже менше турбувався через тих, хто навпомацки рухався вздовж будівель, бо, зачувши мої кроки, вони зупинялися, готуючись до можливого зіткнення. Такі зіткнення відбувалися тут всюди, і дещо кинулося мені у вічі. Люди рухалися навпомацки з різних кінців будівлі, аж доки не стукалися одне об одного. Одним з тих, хто зіткнувся, був молодик у добре пошитому костюмі з краваткою, яку він явно вибрав на дотик, а іншою — жінка з маленькою дитиною. Дитина проскиглила щось нерозбірливе. Молодик почав протискатися повз жінку. А потім різко зупинився.
— Заждіть хвилинку, — сказав він. — Ваша дитина може бачити?
— Так, — відповіла вона. — А я — ні.
Молодик повернувся. Він підніс палець до вітрини крамниці, вказуючи на неї.
— Скажи, синку, що там? — спитав він.
— Я не синок, — заперечила дитина.
— Давай, Мері. Скажи джентльмену, — підбадьорила її мати.
— Гарненькі леді, — сказала дитина.
Молодик взяв жінку за руку і підійшов до наступної вітрини.
— А тут що? — знову спитав він.
— Яблука та інші речі, — відповіла дитина.
— Чудово! — вигукнув молодик.
Він стягнув з себе черевик і з розмаху вдарив по вітрині каблуком. Йому бракувало досвіду — скло розбилося лише з другого удару, звук якого луною покотився по вулиці. Він взув черевика й обережно засунув руку в отвір, трохи порухав і намацав там два апельсини. Один він дав жінці, а другий — дитині.