Я здригнувся. На чолі під пов’язками виступив піт. Тепер я зрозумів, що відбувається щось страшне й жахливе. Я більше не міг витерпіти ізоляції та безпорадності. Я повинен був знати, що відбувається навколо мене. Я торкнувся пов’язок, але, взявшись пальцями за шпильки, зупинився…
А що як лікування не принесло успіху? Що як, знявши пов’язки, я зрозумію, що все одно нічого не можу бачити? Це буде ще гірше, в сотню разів гірше…
Мені бракувало сміливості виявити, та ще й сам на сам, що мій зір не вдалося зберегти. А якщо його й зберегли, то чи безпечно тримати мої очі без пов’язки?
Я відсмикнув руки і ліг на спину. Я скаженів від себе і від цього місця й бурмотів якісь дурні, ледь чутні прокляття.
Минув, мабуть, ще деякий час, перш ніж я знову зміг прийти до тями, але трохи пізніше знову зловив себе на думці, що шукаю можливі пояснення тому, що відбувається. Жодних пояснень я не знайшов. Але я був абсолютно переконаний, що сьогодні середа, хай би які пекельні парадокси не відбувалися. Адже минулий день був дуже знаменним, і я готовий заприсягтися, що з того часу минуло не більше однієї ночі.
У хроніках ви прочитаєте, що у вівторок, 7 травня, через земну орбіту проходила хмара уламків від комети. Ви можете навіть повірити в це, якщо хочете, як це зробили мільйони. Можливо, так і було. Я цього довести жодним чином не зможу. Я був не в змозі бачити те, що відбувалося, але маю щодо цього власні припущення. Усе, що я насправді знаю про цю подію, полягає в тому, що я мав провести вечір у своєму ліжку, слухаючи розповіді свідків про те, що вони час від часу називали найвидатнішим небесним явищем.
А до того як усе це почалося, ніхто й слова не чув про цю так звану комету або її уламки…
Не розумію, навіщо це транслювали по радіо, якщо взяти до уваги те, що кожен, хто міг ходити, шкутильгати або хоча б бути перенесеним на ношах, уже був надворі або біля вікна, спостерігаючи за цим найбільшим безкоштовним феєрверком. Але трансляція відбувалася, допомагаючи мені ще краще усвідомити, що це означає — бути незрячим. Я почав думати, що якщо лікування буде невдалим, то краще мені накласти на себе руки, ніж так жити далі.
У випусках новин повідомляли, що попередньої ночі в каліфорнійському небі спостерігалися загадкові яскраво-зелені спалахи. Але в Каліфорнії стільки всього відбувалося, що нікого це надто не зацікавило. Та згодом, коли в подальших повідомленнях почали знову й знову говорити про ці уламки комети, вони привернули увагу.
З усього Тихоокеанського узбережжя надходили свідчення про ці зелені метеори, що зробили ніч настільки яскравою, «часом ллючись такими численними потоками, що здавалося, ніби навколо нас крутиться все небо». І так воно, мабуть, і було, якщо подумати.
Коли ніч рушила на захід, блиск вистави анітрохи не зменшився. Іноді зелені спалахи з’являлися ще до того, як наставала темрява. Диктор, розповідаючи про це явище в шестигодинному випуску новин, радив нікому не пропускати цього дивовижного видовища. Також він згадав, що це явище створює перешкоди для радіоприйому на коротких хвилях, але на середні хвилі, на яких і транслювали цю передачу, як і на телебачення, це не впливає. У його порадах не було потреби. Усі в лікарні були в захваті від цього видовища, і мені здавалося, що навряд чи хтось його проґавить, крім мене самого.
Медсестра, яка принесла мені вечерю, теж розповідала про це (ніби радіокоментарів мені було мало):
— Небо просто наповнене зорями, що падають, — казала вона. — Усе яскраво-зелене. Через це на людські обличчя дивитися моторошно. Усі спостерігають за ними на вулиці, і часом стає так світло, ніби вдень, тільки колір не той. Час від часу з’являються такі яскраві зірки, що на них і дивитися боляче. Кажуть, такого раніше ніколи не було. Як прикро, що ви цього не можете бачити.
— Авжеж, — різко погодився я.