Мій одяг був акуратно розвішений у шафі. Вдягнувшись, я став почуватися набагато краще. У портсигарі ще лежало кілька сигарет. Я прикурив одну і поступово почав переходити до того стану, коли я вже не розумів, чому ледь не запанікував, хоча ця ситуація і досі здавалася мені дивною.
Зараз важко відновити в пам’яті погляди тих днів. Сьогодні ми маємо більше покладатися на власні сили. Але тоді було так багато регламентації, все було настільки взаємопов’язано. Кожен із нас так неухильно виконував свою маленьку роль у правильному місці, що було легко помилитися звичкою та звичаєм, прийнявши їх за природний закон, і тому клопотів більшало, якщо якийсь порядок порушувався.
Коли ти прожив півжиття у певному стилі, швидко звикнути до змін неможливо. Озираючись на тодішній час, розумієш, скільки ми не знали і не хотіли знати про наше повсякденне життя. Це приголомшує, а часом навіть шокує. Наприклад, я практично нічого не знав про такі звичайні речі, як те, звідки потрапляла до мене їжа, звідки з’являлася свіжа вода, як виготовляли одяг, який я носив, і яким чином каналізація підтримувала міста в нормальному санітарному стані. Нашим життям опікувалася величезна кількість фахівців, кожен з яких займався своєю справою з більшою чи меншою ефективністю, і очікував, що інші робитимуть те саме. Тому мені здавалося неймовірним, що лікарню міг охопити повний безлад. Я був упевнений, що хтось і десь усім керує, але, на жаль, забув про палату № 48.
Утім, коли я знову підійшов до дверей і визирнув у коридор, я був змушений усвідомити, що те, що сталося, мало набагато серйознішу вагу, ніж єдиний мешканець палати № 48.
Нікого не було видно, але здалеку звідусіль чувся постійний шум голосів. Також було чути, як хтось човгає, іноді лунав гучніший голос, але такого галасу, як тоді, коли я кричав, не було. Цього разу я не кричав. Я обережно вийшов. Чому обережно? Не знаю. Щось примусило мене до обережності.
У цій будівлі звуки легко відбивалися від стін, тож важко було визначити, звідки вони лунають, але один кінець коридору закінчувався затемненими балконними дверима, крізь які видно було поручні балкона, тож я пішов в інший бік. Зайшовши за ріг, я побачив, що залишив крило з приватними палатами і вийшов у ширший коридор.
Спочатку я подумав, що він порожній, але, рушивши вперед, побачив, як якась постать вийшла з тіні. Це був чоловік у чорному піджаку та смугастих штанях, на його плечі був накинутий білий бавовняний халат. Я вирішив, що це один з лікарів, але було дивно, що він рухається навпомацки вздовж стіни.
— Вітаю, — сказав я.
Він різко зупинився і озирнувся. Обличчя в нього було сіре й перелякане.
— Хто ви? — невпевнено спитав він.
— Мене звати Мейсен, — сказав я йому. — Вільям Мейсен. Я пацієнт з палати № 48. Я прийшов дізнатися, чому…
— Ви можете бачити? — різко перервав мене він.
— Звичайно, можу. Не гірше, ніж будь-коли, — запевнив я його. — Це чудова робота. Ніхто не прийшов зняти пов’язки, тож я зробив це сам. Думаю, що не завдав ніякої шкоди. Я взяв… — але він знову перервав мене:
— Будь ласка, проведіть мене до мого кабінету. Я маю негайно зателефонувати.
Я повільно доганяв, що до чого, але відтоді, як я прокинувся вранці, все мене дивувало.
— Де це? — спитав я.
— П’ятий поверх, західне крило. На дверях табличка «Доктор Соумс».
— Гаразд, — сказав я, — а зараз ми де?
Чоловік похитав головою з боку в бік, його обличчя стало напруженим і розгніваним.
— Та звідки ж мені в біса знати? — різко сказав він. — Ви маєте очі, трясця вашій матері, от і скористайтеся ними. Хіба ви не бачите, що я сліпий?
Нічого в ньому не свідчило про те, що він сліпий. Його очі були широко розплющені і дивилися просто на мене.
— Зачекайте хвилинку, — сказав я. Я подивився навколо, потім помітив величезну п’ятірку на стіні навпроти ліфту, повернувся до нього і сказав:
— Добре. Візьміть мене за руку, — розпорядився він. — Потрібно повернути праворуч, коли ви виходите з ліфта. Потім у перший коридор ліворуч, і там треті двері.
Я виконав усі інструкції. По дорозі ми нікого не зустріли. У кімнаті я підвів його до столу і передав йому слухавку. Він прислухався кілька секунд. Потім помацав на столі, доки не знайшов увесь апарат і нетерпляче його потрусив. Вираз його обличчя повільно змінився. Роздратування та занепокоєння зникли. Тепер він був просто втомленим, дуже втомленим. Він поклав слухавку на стіл. Кілька секунд він стояв тихо — здавалося, ніби він дивиться на протилежну стіну. А потім озирнувся.