— Усе марно, не працює. Ви ще тут? — додав він.
— Так, — сказав я.
Його пальці намацали край столу.
— Куди я стою обличчям? Де це кляте вікно? — вимогливо і знову роздратовано запитав він.
— Просто у вас за спиною, — сказав я.
Він розвернувся і рушив у вказаному напрямку, простягнувши перед собою руки. Потім обережно намацав підвіконня та стіни і трохи відступив.
Перш ніж я встиг зрозуміти, що до чого, він піднявся і стрибнув, розбивши скло…
Я не став дивитися вниз. Зрештою, це був п’ятий поверх.
Перш ніж піти далі, мені довелося посидіти в кріслі. Я витягнув одну сигарету з пачки, що лежала на столі; мої руки тремтіли, коли я її прикурив. Я посидів тут кілька хвилин, перш ніж заспокоївся і дав нудоті вщухнути. Коли мені полегшало, я встав і повернувся до того місця, де я його знайшов. Але коли дістався туди, то все одно ще почувався не надто добре.
У кінці широкого коридору я побачив двері охорони. Скло матове, за винятком двох овалів на рівні обличчя. Я подумав, що хтось має бути на чергуванні, а отже, можна й повідомити про лікаря.
Я відчинив двері. Всередині було доволі темно. Вочевидь, штори опустили ще після того, як вчорашнє нічне видовище завершилося, і досі не підняли.
— Сестро? — спитав я.
— Її тут немає, — відповів чоловічий голос. — І, що гірше, — вів він далі, — її тут немає вже кілька годин, чорт забирай. Ти не можеш підняти ці кляті штори, друже, і впустити сюди трохи світла? Не розумію, що сьогодні відбувається в цьому клятому місці.
— Гаразд, — погодився я.
Навіть якщо все в цьому місці пішло шкереберть, я не бачив жодної причини, чому нещасні пацієнти мають лежати в темряві.
Я підняв штори на найближчому вікні й до кімнати ввірвався сніп сонячного світла. Це була хірургічна палата, де лежало чоловік із двадцять, усі прикуті до ліжка. В основному вони мали покалічені ноги, судячи з усього, було і кілька ампутацій.
— Годі дурня клеїти, хлопче, розберися вже з тими шторами, — сказав той самий голос.
Я повернувся і подивився на чоловіка, який говорив. Це був смаглявий, кремезний чоловік із зашкарублою від вітру шкірою. Він сидів у ліжку, дивлячись просто на мене, і на світло. Здається, його очі дивилися просто на мене, так само, як і очі його сусіда, і сусіда його сусіда…
Кілька секунд я дивився на них, перш ніж все зрозумів. А потім сказав:
— Я… вони… здається, їх заклинило. Піду пошукаю когось, хто б допоміг.
І з цими словами вибіг з палати.
Мене знову почало трусити, вгамувати це можна було, лише випивши чогось міцного. Я починав розуміти, що сталося. Але мені важко було повірити, що всі люди в тій палаті були сліпі, і цей лікар, і все ж…
Ліфт не працював, тож я спустився сходами. На наступному поверсі я взяв себе в руки, і набрався сміливості, щоб зазирнути до іншої палати. Усі ліжка там були розкидані. Спершу я подумав, що тут нікого немає, але виявилося, що це не так. На підлозі лежали двоє чоловіків у піжамах. Один був просочений кров’ю з невилікуваної рани, а другого, здається, вразив якийсь приплив крові. Обидва були мертві. Решта пацієнтів утекли.
Знову опинившись на сходах, я зрозумів, що більшість невиразних голосів, що їх я чув увесь час, лунали знизу, і зараз вони були гучніші й ближчі. Якусь мить я завагався, але, здається, ніщо не заважало мені продовжити спускатися.
На наступному повороті я ледь не перечепився через чоловіка, який лежав у мене на дорозі в тіні. Внизу сходового маршу лежав хтось, хто таки встиг через нього перечепитися і розтрощив голову об кам’яні сходи.
Нарешті я дістався останнього повороту, звідки видно було вестибюль. Мабуть, усі, хто був здатен пересуватися, інстинктивно прямували до цього місця, щоб покликати на допомогу або вибратися назовні. Можливо, дехто і зміг вийти. Одна половина головних вхідних дверей була широко відчинена, але більшість людей не могли знайти її. Щільний натовп з чоловіків та жінок, які майже всі були в лікарняних піжамах, повільно й безпорадно кружляв вестибюлем. Тих, хто був біля стін, притискали до мармурових кутів чи декоративних виступів. Дехто з них був розчавлений і вже не міг дихати. Скрізь було видно, як люди спотикаються. Якщо тиск натовпу дозволяв їм упасти, піднятися в них було мало шансів.
Це місце нагадувало… ну ви побачили б у ньому подібність до картин Гюстава Доре про грішників у пеклі. Але Доре не міг додати туди звуки — ридання, приглушені стогони та час від часу відчайдушні крики.
Я зміг витримати це не більше однієї-двох хвилин і потім знову побіг сходами нагору.