Я відчував, що щось повинен із цим зробити. Вивести їх на вулицю або принаймні покласти край цьому жахливому повільному кружлянню. Але одного погляду було достатньо, що цього не варто й сподіватися. Крім того, якби я й мав це зробити і зробив би — що далі?
Якийсь час я сидів на сходинках, намагаючись прийти до тями і обхопивши голову руками; весь цей час у моїх вухах лунав цей жахливий конгломерат звуків. Потім я почав шукати і знайшов інші сходи. Це були службові сходи, що вели на задній двір.
Можливо, я не надто добре розповідаю про цю частину. Але тоді ця ситуація була для мене настільки несподіваною та приголомшливою, що я свідомо намагався забути деталі. Тоді я почувався так, ніби це жахливий сон, а я відчайдушно, але марно намагаюся прокинутися. Вийшовши надвір, я все ще відмовлявся вірити тому, що бачив.
Але в одному я був абсолютно впевнений. Реальність це чи страшний сон, але мені ще ніколи так сильно не хотілося випити.
На бічній вулиці за воротами нікого не було, але майже навпроти стояв паб. Зараз я можу навіть назву його згадати — «Аламейн Армз». На ньому була вивіска з портретом, схожим на віконта Монтґомері, що висіла на залізному кронштейні, а нижче — двері, одна половинка яких була відчиненою.
Я рушив просто до нього.
Коли я зайшов до паба, то на якусь мить мене охопило заспокійливе відчуття, ніби все нормально. Тут все було прозаїчно й знайомо, як у десятках інших подібних закладів.
Хоча біля входу нікого не було, у барі, за рогом, явно щось відбувалося. Я чув, як хтось важко дихає. Потім почувся звук корка, що його витягли з пляшки. І якийсь голос зауважив:
— Джин, трясця! Хай іде під три чорти!
Почувся дзенькіт розбитого скла. Голос п’яно захихотів.
— Кляте дзеркало. А, все одно, нащо мені тепер дзеркала? — вискочив другий корок.
— Знову цей клятий джин, — ображено поскаржився голос. — Хай іде під три чорти!
Цього разу пляшка вдарилася об щось м’яке і впала на підлогу. Булькаючи, з неї стало виливатися спиртне.
— Агов! — крикнув я. — Я хочу випити.
Запала тиша. А потім:
— Ви хто? — обережно спитав голос.
— Я з лікарні, — сказав я. — Хочу випити.
— Щось я не пам’ятаю вашого голосу. Ви можете бачити?
— Так, — відповів я.
— Ну тоді, заради всього святого, лікарю, перелізьте через бар і знайдіть мені пляшку віскі.
— О, цим я можу вилікувати, — сказав я.
Я піднявся і зайшов за ріг. Там стояв пузатий, червонопикий чолов’яга з посивілими, обвислими, мов у моржа, вусами, вдягнений лише в штани та сорочку без комірця. Він уже добряче налигався. Тримаючи в руці пляшку, він, мабуть, вагався — відкоркувати її чи використати як зброю.
— Якщо ви не лікар, то хто ж тоді? — спитав він із підозрою в голосі.
— Був пацієнтом, — сказав я. — Але напитися хочеться не менше, ніж лікареві, — і додав: — Це ж у вас джин там?
— А, оце! Джин! — сказав він і жбурнув пляшку геть. Вона з жвавим дзенькотом полетіла у вікно.
— Дайте мені он той штопор, — сказав я йому.
Я зняв з полиці пляшку віскі, відкоркував її і дав йому склянку. Собі я налив міцного бренді, додавши туди зовсім трошки содової, потім випив ще. Після цього мої руки перестали так сильно тремтіти.
Я глянув на свого компаньйона. Він пив віскі нерозведеним, просто з пляшки.
— Ви ж так нап’єтеся, — сказав я.
Він зупинився і повернувся до мене. Я міг би заприсягтися, що його очі дійсно бачили.
— Нап’юся? Та я вже п’яний, — з презирством відповів чоловік.
Він був настільки правий, що я навіть не став коментувати. Трохи подумавши, він оголосив:
— Я повинен напитися. Повинен напитися у свинячий хвостик, — він нахилився ближче. — Ви це розумієте? Я сліпий. От прокляття, я сліпий, мов кажан. Усі сліпі, мов кажани. За винятком вас. От чому ви не осліпли, мов кажан?
— Не знаю, — відповів я.
— Це все клята комета, к… Он, трясця, що вона накоїла. Зелений феєрверк — а тепер усі сліпі, мов кажани. А ви б-бачили цей зелений ф-феєрверк?
— Ні, — зізнався я.
— Он як. Так і є. Ви не бачили цього — і ви не сліпий. А всі, хто бачили, — він махнув рукою, — всі сліпі, мов кажани. Я ж кажу, це кляті комети.
Я налив собі третю склянку бренді, питаючи себе, чи не каже він правду.
— Усі сліпі? — повторив я.
— Так, трясця. Усі. Можлив-во, всі на світі, крім в-вас, — додав він, ніби це занадто пізно спало йому на думку.
— Звідки ви знаєте? — спитав я.
— Ц-це просто. Послухайте, — сказав він.