VI
Інженер Валерій Павлович Тализін був людиною обов’язку і здорового глузду або, скоріше, навпаки — здорового глузду і обов’язку. Та попри це, зараз він сидів у напівпорожньому КБ за своїм столом, низько зігнувшись над ним, майже лежачи на ньому грудьми, відірвавши сідниці від крісла. В такій, здавалося б, незручній позі він перебував уже доволі довго. До кінця робочого дня залишалася ще година, і саме в цей час обов’язок велів йому йти до креслярської дошки і виконувати завдання начальника КБ — креслити ескізи спрощеного супорта. Але він не квапився починати. Тим часом здоровий глузд підказував іти до тієї самої дошки, щоправда, з іншою метою — креслити дипломну роботу для синка однієї особи, з якою він навіть не був знайомий. На відміну від роботи, до якої спонукав обов’язок, за цю можна було отримати живі гроші. Та, незважаючи на всі вагомі підстави, інженер Тализін продовжував зависати над столом, втупившись у паперовий аркуш із нагромадженням кривих ліній та написів. Його колеги помаленьку розходилися. Один з них, минаючи стілець з Тализіним, підштовхнув його спинку і щось промовив до нього. Валерій мовчки кивнув, мовляв, чую, чую. Та навряд чи за три хвилини, коли співробітник вже зник за дверима, він міг би сказати, про що йшлося.
Тализін опустився на стілець, відклав папір зі схемою, присунув ближче телефон, який нарешті звільнили, і набрав номер. Довго тримав трубку біля вуха, та врешті-решт поклав її на апарат, так і не промовивши ані слова. Проходячи назад повз креслярську дошку, він глянув на неї, потім на годинник і пройшов до свого місця: коли думки зайняті іншими проблемами, навряд чи можна накреслити щось путнє. Поміркувавши над чимось ще кілька хвилин, він пошкріб бороду, протер окуляри, поклав аркуш до теки і звичайною своєю ходою — підтюпцем — вискочив з КБ.
Тализін стояв на зупинці і думав, що завтра кров з носа треба зробити дипломну. П’ятдесят гривень у кишені зараз ой як не завадили б. А спрощений супорт міг і почекати день-два. Але щоб продуктивно працювати, належало хоча б у загальних рисах вирішити проблему, над якою він ще недавно сидів у такій незручній позі і до якої повсякчас повертався думками.
Потрапивши додому, Валерій часу не гаяв. Дружина ще не прийшла з роботи, діти були хто де — молодший в садочку, а старший у музичній школі. Він прожогом виніс сміття, поставив варитися начищену дружиною ще зранку картоплю і заходився коло відеомагнітофона. За його ремонт можна було отримати живу десятку. Звичайно, ремонт коштував дорожче, але саме тому апарат і принесли йому, Тализіну. Причину неполадок Валерій визначив ще кілька днів тому, робота залишалась суто механічна — з викруткою та паяльником. Примостившись у закутку за столом, він розклав свою схему, ту, що розглядав на роботі, і, позираючи час від часу туди, взявся до відика. Дружина, яка прийшла за годину, ще з порога почула запах каніфолі та диму. На аркуш зі схемою вона не звернула ніякої уваги.
Картопля давно вже зварилася, і дружина, бачачи, що Валерій міцно причепився до відика, сама пішла в садочок по сина. Коли вона повернулася, апарат уже був під’єднаний до телевізора, який показував імпортні мультики про роботів-трансформерів. Побачивши це, малий відразу чкурнув до телевізора, навіть не звернувши уваги на Тализіна-старшого, який, до речі, також був захоплений важливою справою. Він говорив по телефону. Дружина, роззувшись і накинувши фартух, пішла на кухню готувати вечерю. Через відчинені двері до неї долітали уривки фраз, які вона, як завжди, пропускала повз вуха.
— Скільки? Два? Та ні, напевно, три-чотири роки. Якраз тоді мій менший народився, так мені здається. Ну, до біса хмарочос. Мені більше подобається інший варіант, той, що я тобі кажу. Чи вдасться ним скористатися — не знаю, але він принаймні безпечніший, це однозначно. Зайвий ризик нам також не потрібен.
Пауза.
— Ну а чому ти такий впевнений? Цього ж ніхто не пробував! Послухай, мені це спало на думку місяць тому. Я тепер щодня думаю над цим. Ти знаєш, я співставив за цей місяць чотири різних варіанти західної сітки. Повір мені, це досить важко зробити, адже кожен креслить, як уміє, але закономірність простежується, треба тільки уважно подивитися. Подумай добре, я вдруге не пропонуватиму, знайду інших бажаючих. Отак-отак, а ти як думав. Я в курсі, що ти трохи відійшов від наших справ, але ідея варта того, щоб спробувати.
— Що? Ну, не знаю… З цим, звичайно буде важче…
— Гарантії… Гмм… Ну, хто не ризикує, той не п’є шампанського. Словом, як забажаєш. Поспішати в принципі немає куди, так що думай, наважуйся…
— А, ну, звичайно. Вдвох, безумовно, ризиковано… Удвох не потягнемо. Не дай Бог… У мене діти ще малі… Так, підберемо нормальну команду, я гадаю, чоловіки чотири…