— Ну просто містика, — сказав Гайдукевич і заглибився у свої думки.
Задні дверцята відчинилися і до машини сів інтелігентний молодик в окулярах, який привітався до Сергія і збирався вже зачинити дверцята, але не встиг.
— Сашко, — сказав, звертаючись до нього Гайдукевич, — знаєш, давай перенесемо цей захід на завтра. Я щойно подумав, що так буде зручніше.
І авто рушило у бік студмістечка. Сергій так і не зрозумів, чого вони прочекали тут мало не півгодини.
VIII
Прапорщик Григорій Жемондінов довго мацав рукою по підлозі, навіть заліз під диван, але ніяк не міг знайти те, що шукав. А цей божевільний звук продовжував нещадно товкти його по голові, аж у вухах дзвеніло. Нарешті рука відчула знайомий предмет, і Григорій, із задоволенням передчуваючи ефект, натиснув кнопку. Звук припинився. Відразу стало легше. Він занурився лицем у подушку. Минуло кілька хвилин, і він зрозумів, що потрібно-таки розплющувати очі. Згадка про те, що він мав при цьому побачити, аж ніяк не додавала наснаги та бажання вставати. Уявлялася неприбрана кімната, розкидані речі… На столі, звичайно, щось перекинуто, розлито. Недоїдки… У голові ще ледь паморочилося. Так бувало завжди після подібних «заходів». Шосте чуття підказувало, що він тут сам-один. Слава Богу! Напевно, вона надранок пішла.
Прапорщик одним махом відкинув ковдру і, скинувши ноги з дивана, сів. Картина, що постала перед очима, цілковито відповідала тій, яку намалювала уява. Запхавши ноги в стоптані капці, він підвівся і, похитуючись, у самих трусах посунув коридором гуртожитку до туалету.
Процедура вмивання після подібних пиятик займала багато часу. Нарешті, вирішивши, що все можливе з неї вже витиснуто, Григорій протер обличчя рушником, повернувся до кімнати й увімкнув електрочайник. Запах, що стояв у кімнаті, пригнічував кислий і без того настрій. Довелося відчинити вікно. Поїсти належало обов’язково. Він витяг з комоду чисту тарілку і вигріб на неї залишки тушонки, а банку викинув, згріб зі столу недоїдки, порожні пляшки і викинув у сміття. Тепер у кімнаті стало явно краще. Заваривши чай, відламавши від буханки шмат хліба, без особливого апетиту він снідав, згадуючи вчорашні свої амурні пригоди.
Ця Віра з їдальні, на яку він подивлявся вже не один місяць, зважуючись — варто чи не варто, виявилася зовсім не такою, як він собі уявляв. Зате вона до нього, схоже, збиралася причепитися намертво. Якась така липучість була в її натурі, що кожної нової зустрічі дедалі більше хотілося завершити це знайомство. Ну й біс із нею. Поснідавши, вдягнувшись та зачинивши двері кімнати, прапорщик побіг до частини. Він спізнювався.
Військова вантажівка стояла біля плацу, навколо — гамір, метушня: солдати готувалися до виїзду. Сповільнивши ходу, обережно виходячи з-за рогу, Жемондінов як на зло зіткнувся ніс у ніс із капітаном.
— …Твою мать! — загорлав той, очевидно, давно вже був на зводі. — Ну просив же тебе, як людину, прийди на півгодини раніше, організуй усе! Я оце маю тут бігати і кожного салабона в задницю копати? Ну, чекай, прийдеш ти до мене, я тобі пригадаю…
Капітан махнув рукою і побіг далі, не слухаючи Жемондінова, який стурбовано забубонів услід:
— Васильовичу, та бачите, так вийшло… Я ж… — Врешті він і собі махнув рукою і побіг до машини.
— Куди, куди ти то тягнеш?…Твою мать! Ти що, перший день служиш? Я зараз тебе навчу, здається… Салабон… — здалека було чути голос прапорщика.
Нарешті цей гамір помалу влігся, і три військових машини з критими брезентом кузовами виїхали з воріт частини. Сонце припікало, та поки машини їхали трасою, можна було якось витримати. Прохолодний вітерець, час від часу вриваючись під брезент, приносив полегшення. Та скоро невеличка колона звернула на стару биту дорогу з жахливими ямами, і Жемондінов мало не застогнав. Трусило немилосердно. Здавалося, що кишки зараз почнуть лізти через горло. Пилюка почала лоскотати в носі. Він ще раз подумки лайнувся від душі на адресу Віри, хоч тут вона була й зовсім не винна. Якраз вона-то вчора і просила його припинити пити, але він мав на це свою думку. Григорій відкрутив кришку і відпив із фляги.
За півгодини жахливої їзди машини зупинилися. Григорій скочив з кузова, мало не скрутивши ногу. Цього тільки бракувало! Офіцери вже підійшли до місця і обдивлялися об’єкт. Їх розкопали ще вчора, але вивезти так і не встигли — ніч зловила за очі. Ця «найприємніша» частина роботи залишилася на сьогодні. Мляво тицяючи солдатам пальцем, кому куди ставати, з кислим виразом на обличчі, Жемондінов нарешті налагодив процес. Робота пішла. Одна з машин під’їхала заднім ходом під самий котлован. Без особливого інтересу Григорій глянув униз. Усе залишалося як учора. Вони лежали тихо й зловісно, пересипані трухою іржі, чорні й мовчазні. Григорій пересмикнув плечима і відійшов від ями. Солдати, що були внизу, виймали снаряди по одному, передавали нагору, там їх обережно приймали інші й передавали ще вище, на кузов, де їх розкладали на пісок, щоб вивезти у кар’єр. Жемондінов палив, спльовуючи тютюн поганих цигарок, який ліз до рота. Все це було нудно та неприємно. Робота тривала більше трьох годин.