— Цікаво. Я б хотіла подивитися.
Вона присіла на стільчик навпроти і, поставивши свою склянку, зустрілася з ним поглядом. Він не відвів свого. Юлія посміхнулася і встала, розбираючи міксер, до мийки, а Сергій відчув ніяковість. Від цієї раптової зустрічі поглядами. Хоча на килимі це відбувалося постійно. Напевно, тому він несподівано для самого себе запитав:
— А… а ти не знаєш, хто такий Джеремі Патерсон?
Юлію наче вдарили батогом. Вона здригнулася й різко обернулася до нього. В очах — страх, відчай і лють. Такої реакції Сергій очікував найменше.
— А чому ти питаєш про це мене?
Здалося, що саме на слові «мене» був поставлений наголос. Сергій зовсім розгубився.
— Я… — почав він, затинаючись, наче Євген, — я бачив таку книжку в кабінеті твого чоловіка… Ну я ж не сам увійшов туди! Він запросив мене… І при цьому не примушував заплющувати очі… Мені цікаво, велика книжка…
— Не знаю, — сказала Юлія, знову відвертаючись і продовжуючи займатися міксером. — Він любить збирати всілякі дурниці і надавати їм якоїсь значимості.
Вона домила міксер і повільно обернулася. Губи її розтулилися, наче вона зібралася щось сказати, але передумала. А потім все ж таки запитала:
— Ти хотів знати, навіщо мені це потрібно?
Її чорні очі, п’ять хвилин тому збентежені несподіваним запитанням, зараз випромінювали спокійну рішучість і дивилися на нього так, що стало ніяково і захотілося відвести погляд.
— Навряд чи тобі буде приємно розповідати про це, — промовив Сергій, дивлячись у склянку.
— Ти правий, — погодилася вона. — Але якщо в двох словах — хотілося б жити з відчуттям, що не всім підряд дозволено будь-коли кривдити тебе.
«Можна подумати, що тебе щодня кривдять», — подумав Сергій, але відразу встидався цієї думки. Він сам знав, що достатньо пережити це бодай один раз.
X
А за кілька хвилин його чекала несподіванка, причому вкрай неприємна. Сергій сам не знав, що примусило його зараз мацнути себе по кишенях куртки. Ні документів на машину, ні прав не було, вони залишилися в іншій куртці, тій, що він вдягав учора. Стиха лайнувшись, він завів машину і рушив з місця. За законом підлості саме тепер його повинен зупинити наряд ДАІ з усіма можливими наслідками. Виїхавши з провулка, «вісімка» повернула в інший бік, ніж належало їхати до студмістечка. Треба було оминути район, де пости ДАІ стояли найчастіше. Далі Сергій планував виїхати до головної вулиці міста, яка в цій частині була заставлена стандартними, майже однаковими коробками новобудівель. Багатоповерхівки стояли здовж вулиці, причому за кожною розташовувалося подвір’я, площадка для стоянки машин, які з’єднувалися проїздами з такими ж площадками сусідніх будинків. Одним словом, по них достатньо довго можна було їхати вздовж вулиці зі зворотної сторони будинків. А там вже рукою подати і до студмістечка. Минувши «небезпечне» перехрестя, «вісімка» звернула у перший двір і неквапно покотила за будинками вздовж автостояночних майданчиків. Кожний другий будинок стояв торцем до головної вулиці, тому провулки, що з’єднували двори, постійно повертали на дев’яносто градусів, огинаючи ці будинки. Таким чином, просуваючись дворами поза будинками вздовж прямої вулиці, машина крутилася, звертаючи то направо, то наліво. Отак їдучи неспішно по цьому серпантину дворів і отримуючи від цього певне задоволення, Сергій несподівано побачив припарковану поблизу одного з будинків знайому «ауді». Невідомо для чого, напевно, просто так, проїжджаючи через цей двір, він зробив широкий віраж і заїхав ззаду машини, яка несподівано зацікавила його. На мить фари висвітлили її номерний знак. Це справді була машина Гайдукевича. Сергій обминув «ауді» і рушив до наступного будинку. Тим часом багатоповерхівки закінчилися, треба було виїжджати на вулицю. І тут клятий закон підлості таки спрацював: ліворуч Сергій побачив два знайомих жилети, що яскраво відбивали світло фар. Вони стояли на освітленій ділянці вулиці, просто під ліхтарем, і зупиняли всіх підряд. Він зреагував миттєво: повернув направо, і, припаркувавшись, важко перевів подих. Усе-таки він був новачком у цій справі, тому й хвилювався.
До студмістечка було рукою подати, тому Сергій вирішив перечекати з півгодини тут. Відкинувшись на спинку сидіння, він увімкнув приймач, відшукав музику за смаком і заплющив очі. Це виявився той самий двір, в якому стояло авто Гайдукевича. Сергій не мав анінайменшого бажання зустрічатися зі своїм роботодавцем, до якого почував легку антипатію, навіть попри те, що Гайдукевич завжди поводився з ним надзвичайно тактовно і чемно. Сергій же вперто зараховував його до категорії «нових українців» і намагався триматися від нього на відповідній відстані. Процес будь-якого зближення, як він вважав, обов’язково повинен перетворити його мало не на слугу, як той самий Ринат. А цей варіант його не влаштовував. Сергій був упевнений, що у разі необхідності робити вибір, він просто відмовився б від цього, такого необхідного йому заробітку. Тому й намагався якнайрідше бачитися з босом, займаючись виконанням виключно своїх обов’язків. З цієї ж причини йому й не сподобалася ідея Гайдукевича щодо новорічного пікніка в печерах. Усі ці нюанси з дозволом та ключами були тут ні до чого. Сергій відчував, що це початок наступного етапу їхнього знайомства. Спочатку — виключно тренування, потім — один пікнік. Мовляв, чого б тобі не організувати його, раз уже ти причетний до тих печерних справ? А потім може бути організація ще одного пікніка, вже не в печерах, ну а попутно, мовляв, подивись там, щоб ніяка шантрапа не заважала відпочивати, раз уже вмієш…