Він навіть спробував серйозно вчити програму. Аби зрозуміти, що зробити це ще важче, аніж виграти відкриту першість, йому знадобилося чотири дні. Господарем цієї кімнати був не хто інший, як Сергій Вертепний. Він стояв перед шафою і задумливо перекидав спортивні штани, гадаючи, в яких краще вирушити на вранішню пробіжку, і був у цей момент чимось схожий на прапорщика Жемондінова за перебиранням сорочок, з тією лише різницею, що за спиною в Сергія не громадилися порожні пляшки, в кімнаті було чисто та охайно, а сам він, як щиро вважав, не був людиною, яку легко затягти до сумнівної авантюри.
Місто прокидалося. Пізньої осені це відбувається не так весело, як улітку, коли в повітрі ще стоїть нічна свіжість, а яскраве вранішнє сонце, продираючись догори між коробками будинків, лоскоче першими, ще ніжними променями вікна та лоджії, перед тим як вчепитися в них же за якихось кілька годин важкими обіймами спеки. Проте день обіцяв бути гарним. Сонце, хоча й зовсім не гріло, світити намагалося від душі.
Пробігшись у своє задоволення, Сергій, весь паруючи, заскакував у вестибюль гуртожитку, коли його також покликали до телефону. На столі в чергової лежав клаптик паперу зі словом «Юлія». Внизу стояла приписка — «Вертепний» — його прізвище.
— Дзвони… — буркнула чергова. — 3 самого ранку дівки спокою не дають.
Змірявши чергову індиферентним поглядом, він зняв трубку і набрав номер.
Вона сама підійшла до телефону.
— Привіт, — сказав Сергій. — Мені переказали тут, що ти дзвонила.
— Дзвонила, — відповіла Юлія. — Хочу чимось похвалитися. Ти б не під’їхав? А якщо маєш час, могли б і тренування провести. Мені двох днів повністю вистачило на відпочинок. Я у формі на всі сто.
— Гаразд, — сказав Сергій. — Я нічого не планував на сьогодні.
Взявши машину зі стоянки, за двадцять хвилин плутанини між високими глухими парканами Сергій під’їхав до знайомої брами.
На нього вже чекали.
— Привіт, — посміхнулася Юлія. — Роздягайся. Швидко ти… Може, зразу й потренуємося? А потім уже й похвалюся.
Два дні відпочинку дійсно не минули марно. Юлія була що називається в ударі. В неї виходило практично все. Вона рухалася легко і невимушено. Навіть приємно було дивитися. Боячись все зіпсувати, Сергій уникав максимальних навантажень і проводив щось схоже на показове тренування. Все-таки результат їхніх піврічних тренувань був, безперечно. Не все відразу. В такої учениці не може нічого не виходити.
Сергію пригадалося, як він уявляв її, вперше їдучи на віллу Гайдукевича, — нафарбованою, недалекою та зверхньою, а на додачу — лінивою. Все сталося навпаки. Вона виявилася для нього першою жінкою, гідною справжньої глибокої поваги. Мимохіть постала в пам’яті нічна зустріч з Гайдукевичем у дворі багатоповерхового будинку. «Даремно він так», — подумав Сергій, відчуваючи якусь образу за Юлію.
Вони тренувалися повних дві години, але Юлія і тепер виглядала доволі свіжою та задоволеною. Коли Сергій помився та перевдягнувся, вона вже чекала його внизу.
— Ну, ходімо, тепер покажу тобі те, що хотіла.
Вони вийшли у двір, і Юлія, жартома відштовхнувши «кавказця», якому хотілося погратися, відчинила гараж. Під лампами денного світла біля задньої стіни матово відблискували оранжеві пластмасові каски, вже з ліхтарями, та такі, що йому й не снилося. Окремо були складені брезентові зелені підсумки з маленькими акумуляторами. Поруч стояли три пари черевиків, грубих на вигляд, але, безперечно, дуже практичних і, мабуть, зручних. Сергій навіть присвиснув і, взявши каску до рук, під’єднав дріт до акумулятора. Спалахнув ліхтар. Оце клас!
— Звідки це? — розгублено запитав він.
— Спеціальне спорядження. Це тобі не шахтарське. Спелеологічне. Італійське. Як, підходить?
Сергій тільки захоплено кивнув.
— То що, буде похід? — запитала Юлія.
— Ну, тепер уже куди подінуся? — Сергій посміхнувся.
Але її обличчя залишалося на диво серйозним. Складалося враження, що Юлія думає про щось своє. Потім вона наче схаменулася і сказала:
— Тут і твій комплект. Забирай. Їх усього десять, з запасом. Гайдукевич казав, що в тебе є якась карта, де всі печери нанесені. Покажеш мені?
Він уже звик, що Юлія називала чоловіка не інакше як Гайдукевич. Їй це подобалося. А зараз Сергій упіймав себе на думці, що така звичка Юлії імпонує і йому. Так, наче це якась чужа, стороння людина. Але такі думки слід було одразу ж відігнати.
Кивнувши на знак згоди, Сергій підійшов до машини і витяг із бардачка карту, яка тепер лежала там постійно. Вони зайшли у будинок і, розклавши схему на столі, схилилися над нею. Юлія і досі лишалася сконцентрованою та дещо, задуманою. Достатньо, щоб не помітити, як випадково притулилася до нього боком, розглядаючи карту. Війнуло ледь чутним ароматом парфумів. І цей дотик… Зовсім не такий, як під час тренувань. Цієї миті не дуже віри лося, що годину тому він тримав це граціозне легеньке тіло за вимоги кімоно, в яке воно було загорнуте, і без особливих зусиль жбурляв на імпровізований килим. Промайнула думка, що він уже давно отримує задоволення від проведеного разом з нею часу, від цих серйозних та невимушених розмов у той час, коли бос, не виключено, знаходиться у дев’ятиповерхівці поблизу об’їзної дороги з сексуальною мадам у чорній сукні. «Не намагайтеся встановити зі своєю ученицею якісь відносини, окрім робочих…» — пригадалося Сергієві.