Ні, Гайдукевич тут був ні до чого. І все-таки, не бачачи у цьому нічого доброго, Сергій обережно відступив на безпечну відстань. Вона нічого не помітила, принаймні йому так здалося.
XIII
За календарем зима почалася кілька днів тому, але снігом ще навіть не пахло. Стояли похмурі дні. Час від часу зривався вітер, обриваючи з дерев останнє листя. Місто набуло незатишного вигляду.
Житлові квартали залишилися позаду. Бородатий чоловік, середній на зріст, в окулярах та куртці, що витримала вже не один сезон, ішов вулицею, впираючись ногами та стримуючи свій «буксир». Буксиром був настирливий хлопчак років дев’яти-десяти. Він завзято тягнув тата за руку вперед. Бігти підтюпцем, як зазвичай, чоловік не міг, бо сам, у свою чергу, виконував роль буксира для ще одного хлопчика — меншого, років п’яти-шести. Це був Валерій Тализін. Учора він нарешті закінчив спрощений супорт, а сьогодні віддав і дипломну роботу, яка чогось пішла цього разу на диво тяжко. Напевно, тому, що думками повсякчас поривався в інше місце. Втім, з наболілими справами вдалося покінчити, і він зміг приділити півдня цим «спиногризам», які відразу потягли тата у своє улюблене місце.
Вони проминули довгу кам’яну стіну й підійшли до високої зеленої брами та будиночка прохідної. Навпроти неї був майданчик з Дошкою пошани військової частини, а поблизу дошки те, задля чого вони сюди й прийшли, — протитанкова гармата часів Другої світової та сучасний бронетранспортер. Вони вже давно стали експонатами з пофарбованими у яскраво-білий колір колесами.
Діти відразу побігли до своїх улюблених «іграшок», а Тализін-найстарший всівся на лавку біля краю майданчика і щось дістав із внутрішньої кишені куртки. Він погрозив старшому пальцем, щоб той не ліз наверх і дивився за молодшим, і застиг над розгорнутим аркушем з олівцем у руці, іноді перевертаючи аркуш та підраховуючи щось у стовпчик на звороті. Погляд його був украй зосереджений, а олівець — гострий, наче голка, саме такий, який і належало мати провідному інженеру центрального КБ.
Стіна, що відокремлювала військову частину від навколишнього світу, була доволі висока, але горішні поверхи казарм та офіцерських гуртожитків все-таки видно було. В одному з таких гуртожитків біля вікна кімнати сидів чоловік із заспаними очима і писав щось на папері, покладеному просто на підвіконня. Час від часу він пересмикував плечима, оскільки був у самій лише майці не першої свіжості, але шукати светр або сорочку лінувався. Кілька разів він задумливо дивився у вікно, міркуючи про щось своє, ковзаючи байдужим поглядом по дітлахах, що вилізли на ствол гармати, та чоловікові на лавці, який не помічав цього. З такої відстані прапорщик Григорій Жемондінов не міг бачити, як гостро був заточений олівець у чоловіка на лавці, інакше б йому стало соромно за свій власний, обкусаний зубами.
Григорій відірвав погляд від вікна і, подумавши ще, вивів на папері:
8. Дрель ручна.
І відразу ж:
9. Свердла з побідитовими напайками.
А ще трохи подумавши:
10. Шлямбур.
11. Зубило.
12. Молоток.
Після цього Жемондінов надовго замислився, щось рахуючи на окремому папірці і навіть витяг якусь стару затерту книжку, на якій майже стерся гриф «Для спец, користування». Погортавши її хвилин з двадцять, він знову замислився і втупився у вікно. Ті ж самі настирні діти продовжували «мучити» протитанкову гармату, а чоловік — сидіти на лавці, як здалося йому звідси, читаючи книжку.
Прапорщик Григорій Жемондінов не знав і не міг знати, що він і той чоловік внизу перебувають зараз думками в одному й тому ж місці.
XIV
Загальне збіговисько — так Сергій охрестив зустріч з усіма учасниками походу — мало початися за дві години до тренування. Коли він під’їхав до будинку на галявині, уся компанія була вже у зборі і товклася перед відчиненими ворітьми гаража. Він вийшов з машини і прямував до них, відчувши певну ніяковість: усі мовчки дивилися на нього. Сергій привітався, і Гайдукевич відразу повів усіх у гараж. Зібрана амуніція стояла на тих самих місцях, що й тиждень тому, коли вони заходили сюди з Юлією.