Тепер це вже знову Мар’яна: скидає з себе чоловічий капелюх, розтріпує волосся, знімає з шиї петлю краватки із нав’язливою думкою про те, що вона щось пропустила або й забула… забула. Щось, заради чого вона тепер червона й присоромлена. На мить їй паморочиться в голові, Мар’яна похитується, спершись до стіни, тоді свідомість вертає до неї разом із гучними поштовхами серця, жінка поволечки вбирається у свою оболонку, одіж, та, ставши навколішки, молиться Богу:
— Прости мене, прости грішну, прости… у маминій кімнаті!.. грішна, прости… я… я знаю, що це була я… так, це була я… це все я робила… прости мене!.. Я невдячна, я сліпа, я… я така щаслива! Що Ти в мене є, Боже!.. я зовсім здуріла.
III
«Бог звичний до будь-яких гріхопадінь, і єдине, що його бентежить, — це те, що всі наші вчинки супроти свого сумління є вчинками проти Бога. Коли грішимо ми — впадає у гріх і Він. Тож Бог змушений відокремитися від нас якнайповніше для того, щоб бути незалежним від нашого впливу, бо зробивши нас усіх однаковими й рівними поміж усіма іншими живими істотами, Він тим самим узалежнив нас одне від одного… І коли ти хочеш вирватися звідси і подолати кордон, який відділяє тебе від Нього, то усвідом, що інші теж прагнуть цього. Кожен хоче звільнитися із маси, відокремитись, стати як Бог, та зважай, що будь-хто, такий як ти, просто скаже: чи ти кращий від мене, чи я гірший від тебе, коли ти хочеш відділитися від мене?.. Злодій, коячи злочин, намагається передовсім бути врешті відокремленим від суспільства, нехай ув адекватний жорстокий спосіб; митець, що пошуковує слави, прагне числитися найкращим у своїй царині на противагу іншим; навіть селянин-відлюдник, що ховається на хуторі посеред полів, є таким самим втікачем від світу, як і той, що полюбляє велелюддя…» — читає Мар’яна, сидячи на роботі, у бібліотеці. На її носі — окуляри в пластмасовій оправі, зі шнурочком; у неглибокому розрізі декольте видно позолочений хрестик на ланцюжку, її щоки все ще вкриті червоними прожилками — вуглинами від пожежі. Усе її єство являє собою згарище. Посеред згарища височить у небо власне вона, Мар’яна, її серцевина, кісточка з паростком, наче загартована вогнем і тому недоступна йому цегляна пічка з комином. Тепер їй нічого гріти, бо навколо — порожнеча. Власне, Мар’яна ні в чому не винна. Вона ж бо не вдіяла нічого протисутнісного. Просто її вихід поза межі себе, що закінчився так буденно, показав, що вона так само відповідає за вчинки інших, як і Бог, що її створив. Вона зрозуміла, що залежна.
Звичайно, вона могла вдатися й до боротьби, точніше, продовжити боротьбу, зміцнюючи себе як безчуттєву, позірно добру, працездатну жінку. Бабу. Скільки ж їх таких дивиться щовечора телевізор, мовчки співпереживаючи комусь?.. Чи, може, така незвична поведінка Мар'яни пояснюється тим, що в неї не було телевізора?.. Дуже просто: у неї не було телевізора, і їй нічим було себе розважити, отак… Але ж уже рік відтоді, як вона вдягає костюм діда, вона ще зо дві доби червоніє, і колеги по роботі запитують, чи в неї, бува, не лихоманка, а вона ще більше заливається фарбою й віднікується… Але ж як їй буває добре! Цікаво, що відбувається з атомами, з яких ми складаємося, коли ми відчуваємо орґазм?.. Є підоза, що Нічого.
— А як твоя рослинка? — питають у Мар’яни панянки-бібліотекарки.
— Та нічого, росте, — відгукується вона. — Росте швидко.
— Ти що, її поливала? — сміються. Вона теж посміхається:
— Ну та! Таке скажеш…
Мар’яна довго тримає пальця на кнопці біля сусідських дверей, прислухаючись до відлуння всередині, тулить носа до щілин, і їй видається, що з квартири пахне газом. Вона принюхується ще й справді відчуває запах газу. Тоді Мар’яна схвильовується й чинить звично: дзвонить до сусідів. Чути, як відчиняються внутрішні двері, хтось припадає до вічка й мовчить, нарешті відгукується рипучим старечим голосом: «Хто там?»
— То я, Мар’яна, ваша сусідка з другого поверху…
— Яка ще Мар’яна?.. Якась Мар’яна… А, Мар’янка! — інтонації змінюються на привітніші.
— Тут газом чути…
— Ба! Цыганам не открывай! — чути наказ онука.
— А, кхі-кхі… Нікого вдома нема… Син і нєвєстка в гостях… — долинає з-за дверей. — Ти в службу подзвони…
Мар’яна відходить від дверей, відчуваючи, що за нею пильно спостерігають у вічко, і знов пересвідчується, що в спільному коридорі виразно чути газом.