Істину, розуміння, сенс шукають усі, але тільки слідчі отримують за це свою незаслужену платню.
А пасок Іванові Григоровичу дуже пасував.
Вечір теплий, ностальгійний. Водопровідник сидить на лавці перед будинком і базікає сам із собою:
— …От раніше наша професія була ніби як в сажотруса. Нас не поважали, а тепер, як сажотрусів, поважають, придумують прикмети, а чому? Бо люди зрозуміли, що всі насправді мокрі. Ніхто не вийде звідсіль сухим. Люди ж розумні. Розумніші за фільософів. Розумніше не балакати про щось без результату, а просто про це й не знати… Дроти, аноди, катоди, резистори, транзистори, лампи… у хаті я тіко того добра мав, що мати сварилися… а потім… пішов в училищу і кинув, бо не моє. Але я би не кинув так, жеби не один случай. Мій вуйко працював на радіоцентрі, там, де вишка телевізійна, ну от я ходив до нього, ходив, а якось він каже: давай, я тобі дешо покажу — і веде мене в підвал, а там… там такі труби, як ото в котельні, і все гуде, дзвенить, і голова чешеться. Вуйко мені сказав, що то радіохвилі, енергія… така, жи дроти б її не витримали, дротів їй замало, а труби — то якраз… і я подумав, що коли воно все кудись вилітає, то десь, певно, осідає… на наших головах. Невидиме. Проходить крізь нас і ніби й не дотикає, уявляєш?.. — се був шматок його враження, яке він, тимчасово відсторонившись від світу, звіряв уявному слухачеві. — То от. Я не хотів із такою штукою мати справи. Його ж чорт зна. То не вода…
У вікні виникає Мар'яна, зачиняючи кватирку.
— То шо, не пиляти?.. — кричить водопровідник.
— Не пиляй.
— А нашо я пилку ніс!?
— То віднеси назад!..
Уже восьма, і скоро зачиниться навіть ритуальна контора «Фараон», розташована в подвір’ї. Та наразі ще в її тіснуватій кімнаті двоє відвідувачів неквапом розглядають каталоги. «Спалювання — це тепер модно… Європа… європейськи… Європою… Можна організувати доставку до київського крематорію… Але так, це неекономно… Який вид поховання ви обираєте?.. Ця труна екологічно чиста, коштує дорожче…»
Дбаючи про зручність смерті, співробітники «Фараона» досягають зручності життя. Хтось досяг зручності життя і тепер тут намагається подбати про зручність смерті. У тих, і в тих є справи.
О восьмій зазвичай вертає із вуличних заробітків сліпий баяніст із сусіднього подвір'я. Він вважає, що ідея, яка нібито належить Сковороді, про «сродність праці», не є фактом, а просто ідеєю. Кожен ніколи не буде задоволений роботою до кінця. Кожного митця годує хлібороб, і годує лише тому, що впевнений, що колись цей митець звільнить його, хлібороба, від важкої праці. Хлібороб, на думку баяніста, мусить вірити, що митець вищий від нього, а симбіоз хлібороба й митця можливий та неефективний.
У високому будинку, відблиск вікон якого часом засліпляє Мар’яну, за столом, освітленим червонястим згасаючим сонцем, розшифровує записи з диктофону молодий чоловік:
— Ким ви працюєте?
— Я акушер-гінеколог… Я допомагаю з’являтися на світ… Умію лікувати й запобігати різноманітним… Так, я дістаю задоволення від своєї роботи.
— …Я інженер-програміст, айтішник одним словом. Моя робота дуже мені подобається. Це цікаво і складно, потребує постійної напруги розуму.
— Ви випиваєте?
— Е-е… Інколи пиво. Люблю пиво. Горілку і там коньяк — на свята або в компанії. Чому?.. Як… це розслабляє. Насолода від життя.
— Ви працюєте на будівництві?
— Та, я майстер-штукатур, муляр і ще плитку кладу.
— Вам подобається ваша робота?
— Та як сказати… Робота важка.
— А хотіли б не працювати?
— Хіба таке буває?.. Та нє, знудився б. Якби-м мав гроші, все ’дно б працював…
— Яка ваша посада?
— Я бібліотекарка.
— Що ви робите?
— Видаю читачам книжки, заповнюю формуляри, слідкую за поверненням, упорядковую…
— Дякую.
— …ще підливаю вазонки. їх у нас дуже багато.
— Ваша робота вам подобається?
— Так, але якби ж більше платили…
— Ким працюєте ви?
— Я менеджер, керую людьми.
— Багатьма?
— Півсотні десь.
— Радість від праці відчуваєте?
— Так щоб аж… Працюю і все. Це дає мені добрий заробіток. Там… квартира, авто…
— Втомлені?
— Трохи є. Давно не відпочивав.
— Дякую.
— Скажіть, а навіщо воно вам треба?
— Що саме?