— Це соцопитування, чи як ви казали…
— Моніторинг громадської думки.
— Хм, та.
— Це ми визначаємо, чи задоволене населення своєю роботою.
— Але ж ви мене не питали, чи я задоволений.
— Гаразд, — сміх, — чи ви задоволені?
— Ні.
— Ви працюєте?
— Ні, я безробітний, сорі, тимчасово непрацюючий.
— Мрієте знайти роботу?
— Звичайно.
— Вам подобається працювати?
— А кому подобається? — сміється.
Будинок, в якому мешкає Мар’яна, весь просяк іржавими плямами й запахом пересмаженої картоплі… чорні жучки та метелики у плафонах, що перетворюються від доторку в сірий пил, картаті шматяні й ґумові килимки під дверима, напівстерті сходи та рельєфи на ручках… дух котячої сечі й засохлих квітів. Це могла бути вулиця Підвальна, бо там багато напівпідвалів, у яких досі живуть стрункі жінки, намальовані й вбрані за останньою барахольною модою; чи вулиця Липинського, виключно через назву якої буревій повалив більшість молодих тополь, а натомість було насаджено деревця лип.
Це Місто Сільського Типу. І трамвай міг би виявитися поїздом, що гуркотів щоразу мостом, який тримається на одному лиш болтові чи заклепці і так стоятиме довіку, бо все, що над нами, завше тримається на чомусь смішно-ненадійному, але ніколи не впаде просто так.
Вулицю з таким же успіхом можна було назвати вулицею Січневого Повстання або Липневих Вакацій. От нам і проста топографічна прив'язка…
З верхніх вікон чути гомін сварки та жіночий зойк: «Почему она, эта сучка, так ко мне относится!?..» Мар'яна миє посуд і розмірковує, чому в містах прижилися тварини й птахи переважно темних кольорів. Старій з першого поверху зле. Її невістка викликає швидку, а онук бавиться у війну.
Стара бачить, що смерть — то не конче помирання. Це може бути просто доживання свого віку до кінця. Старіють лише ті, кому вигідно старіти, або ті, які не вміють зупинити час. Час гри. Вхід і вихід. Старість — це останній урок, остання інструкція. Просто, коли вона вбирається в чорне, то відчуває себе Таємницею. Вона прожила своє життя. Це як завершена книжка, після якої насправді нема ані радості, ані скорботи. Ні, вона не почне жити заново, не перетвориться на якусь іншу персону. Тепер її просто не стане… Інше її помешкання з деревом, яке видно просто з вікна, як і має бути, її нове-старе вбрання, її вагітність, її сила, її тиша, порошинки в сонці, коли відсуваєш фіранку.
IV
Дочекавшись, поки черговий відвідувач всядеться читати, Мар’яна розгорнула товстий «Релігійний вісник» на закладці «Божа воля» й, насунувши окуляри, почала шукати місце, на якому спинилась. Вона проорала всі борозенки букв уздовж і поперек намарно. Текст трансформувався, його неможливо було впізнати. Мар’яна про всяк випадок погортала сторінки, але навряд чи хтось за вихідні переклав закладку. Стаття так і називалася, число було те саме… То змінився текст про Бога, чи за вихідні змінився Бог?
На третій день подорожі вона таки дісталась до моря. Власне, «дісталась»: не побачила, не примандрувала. Мар’яна дісталась до моря: шурхіт набігаючих хвиль, велич, що запрошує влитися в себе людину так, як запрошує й непереборно манить чисті ручаї. Ріка — це мегаполіс, велике місто. Море — це сльози, кінець і початок життя. Його можна зрозуміти й осягнути так, як це роблять щодня тверді долоні рибалок з посинілими венами татуювань і дрібками тютюну, що, наче смальта, закарбувався у неприродно глибоких лініях їхнього життя. Але цей сейнер із пом’ятими бортами та поіржавілими обідками ілюмінаторів, з жирним мазутом і паклею в трюмі, дирчанням і смородом дизельного двигуна, весь укритий зеленим слизом і масляною фарбою… Так от, цей старий сейнер, склеєний з фарби й мазуту, наче з пап’є-маше, — він завше був і лишатиметься не підкорювачем, не дослідником, а тільки равликом на спині моря, молюском, чиє тіло — моряки на чолі з капітаном — перебуде, а шкаралуща, обточена хвилями, зникне, щоб ніколи більше не зникати.
Мар’яна, як і всі ми, коли після довгої перерви й блукань дістаємось нарешті моря і бачимо його, стала просто бризкою океану, що тимчасово піднялась над його поверхнею: в китайських піноґумових шльопанцях, у легкому широкому платті в білих квітах і з солом’яним ширококрисим капелюхом під пахвою. Море ж з’явилося перед нею таким, яким є насправді: воно являло собою величезний простір водяних пагорбів, з яких ковзали на надувних матрацах відпочивальники. Це найбільша дурниця — міряти висоту «над рівнем моря», бо насправді ніякого рівня нема й не може бути. «Вони, хвилі, насправді нікуди не рухаються! — думала Мар’яна, споглядаючи лагідь моря. — Так, вони нерухомі. Нам лише видається, що море хвилюється. Насправді хвилюємось ми, коли його бачимо, насправді це ми поспішаємо так, що воно видається нам текучим і пласким».