Вона згадувала, як котрогось дня завітала до бляшаної кабінки «Центру експериментів над тілом» і попросила зробити собі пірсинґ. Її вабила естетика. Вона зробила собі пірсинґ, і її заразили. Тепер вона помре швидше, ніж мала б. Хоча ніхто не дізнається, коли вона мала б… І вона живе. Її тіло тепер стало красивішим. Естетичнішим. «Коли ти чиниш добро, ти виявляєш гординю. Так ти ставиш себе вище від тих, що чинять те, що ти вважаєш злом» («Релігійний вісник»).
…Хлопець, чиї руки від ліктів до передпліч було помережано чорним і синім, який до всіх звертався на «ти» і мав щось шизануто-блискуче в зіницях, наче туди було вмонтовано неонові трубки… «Розумієш, — сказав він спокійній Мар’яні, що сиділа навпроти нього на стільчику. — Розумієш. Якщо всі будуть знати, що ми заражаємо їх вірусом, — він намалював на дощечці крейдою «040», — вони ж не підуть до нас, — і він перекреслив написане навхрест, а потім промовисто перехрестив свій засмаглий живіт із портретом Че Ґевари. — Але незрозуміло, чому люди таки приходять, — він витяг звідкілясь табличку з написом: «Тут тебе можуть заразити чудовим вірусом 040 (побічні явища, як при…)», наступне слово, мабуть, було сленґовим і незрозумілим Мар’яні. — На сусідньому пляжі заражають банальним герпесом, в кого його ще нема, ще далі — адаптованою лихоманкою, від якої по тілі просто вискакують плями; там, у місті, — він кивнув на уявне недалеке містечко, — взагалі інсталюють що попадеться. Просто раніше всі про це знали, — він простягнув Мар’яні табличку, — а тепер це невигідно. Це бізнес. Краса — це те, за що тре не тільки платити. Уяви, що ти зайшла не в нашу халабуду на пляжі, а в жертовник. Тепер ти стала естетичнішою…»
— Це не шкодить здоров’ю, — заперечила Мар’яна, і їй захотілося вмастити хлопця по писку, а потім розвалити цю халабуду, мов дитячу пасочку, і поховати його разом із його вірусами там, під табличкою «Тут тебе можуть…»
— Жінка не є естетичною за своєю природою, — веде він далі. — Вона є більше егоїстичною і лякливою, тому боїться показувати свою природність, ховаючи її за машкарою. Чим більше машкари — тим більше страху. Туфлі з обцасами — це не просто туфлі, це інша хода, постава, зміна візуального об’єкту плюс втома м’язів, розриви сухожиль, падіння, вивихи, навіть переломи. Колготи — це уява, це нова шкіра без волосся й дефектів, блискуча та гладка. Усе це нове, що мусить знищувати старе. Життя підсовує нам у яскравій обгортці повно різноманітних пасток — смертельних і не дуже — але не печалься: у кожній на тебе чекають приємні подарунки, — він посміхнувся, і неонові трубки в його очах зблиснули.
— Гаразд, я зрозуміла, — покірно сказала Мар’яна Василівна, як маленька дівчинка Мар’янка, якій щойно вибудувалося чотирнадцять, і для якої цей хлопець невдовзі стане першим коханцем.
— У твоєму випадку, — почула вона вслід, виходячи з «Центру експериментів над тілом», — булавка під бровою може спричинити зизоокість. Мінздоров’я попереджає!..
— Мені пофіґ чи нафіґ… одним словом, однаково, — сказала Мар’яна Василівна. — Ніхто не знає, коли йому судилось померти…
— От-от, — глухо долинуло за її спиною, — я не лікар, і тому теж так кажу…
Вийшовши із задушливої півтемряви, вона майже фізично відчула, як дійсність тисне на неї усією своєю красою, забиваючи подих, заважаючи що-небудь згадати та зрозуміти. Дійсність змушує захоплюватися її жагою, неперервністю, сонцем. Море оглушує Мар’яну і ковтає цілком. Це пастка.
«Є можливість трохи побути на гребені хвилі», — так думає не серфінґіст. Так думає жінка з тридцятьма п’ятьма кілограмами зайвої ваги.
Увечері до її квартири зійшлися на чай: завідувачка бібліотеки, хронічно втомлена очікуванням виходу на пенсію, Христина — весела кондукторка, що прибула просто на трамваї, і з нею — маленька жінка в чорних, пропахлих потом колготах. Усі всілися за стіл у кімнаті, поруч із деревом. Мар’яна розливала заварку.
— … Тепер з шістдесяти років, — доказує завідувачка. — Тепер ми всі сидимо під ним.
— А я чула, потім буде з шістдесяти п’яти, — відгукується жінка в чорних колготах. — Ми не подібні на них, і в той же час ми — як дерева, бо нам головне — простір, безвідносно до того, що з ним межує…