На кухню зайшов священик:
— Це ваш кіт у коридорі?
— Мій, — Мар'яна витерла руки до фартуха.
— У вашому коті — біс, — сказав священик. — Це по його очах видно. Біси часто вселяються в котів. Я це знаю.
— Як блохи? — зі щирим розпачем і довірою мовила Мар’яна, і якби не ця довіра, священик образився б, а так він ледь всміхнувся кутиками очей:
— Я їх виганяю. Ось моя візитка.
У подвір’ї кричали діти та птахи. Заввишки дерево сягнуло вже майже половини кімнати й тягло своє гілля до вікна. Стовбур був струнким, наче вісь, навколо якої все тепер оберталося: люди, будинок, місто… Листя — соковите, м’ясисте; коріння випиналося з-під паркету — чіпкі напружені м’язи. Це дерево не знало, що таке справжній вітер, воно ніколи не пило дощу, взагалі, невідомо, як воно росло, бо Мар’яна жодного разу його не полила. Та по всьому було видно, що вологи дерево мало вдосталь. До речі, воно не знало, що таке справжня земля! Це була навіть не рафінована, теплична, генетично модифікована рослина з великим фосфорецуючим написом «не містить холестерину», це було ще щось віддаленіше від справжнього життя, і тому неймовірне з погляду цього життя, неможливе… Справді, що це життя могло знати про це дерево? А що знало дерево про життя?.. У своїй відірваності від усього й високості другого поверху, у впевненості в тому, що тут можна рости, воно подібне на людину. Так само, як і людина, воно є сполученням низького й високого, темряви й світла, холоду й тепла, добра і зла, і так само, як людина, воно завше переконане, що там, угорі, — таки світло.
V
Єдиний атрибут костюма, який слідчий Іван Григорович пошкодував викидати, — то був пасок («Завдяки йому продала», — хвалилася подружкам Мар'яна). Удома Іван Григорович довго розглядав ремінь, а потім заправив його до робочих брюк, дбайливо поклавши в шафу старий пасок — з розчовганими дірками й потертою пряжкою.
Уночі Іван Григорович схилився над сплячою дружиною, уявляючи себе відданим сторожовим собакою, який охороняє її сон, але раптом виявив, що в такій позиції легко відходять гази, що мучили його цілий вечір. Звук був доволі гучним. Дружина вдала, що прокинулась, бо не спала. Його спосіб випускати продукти розкладу квасолевої зупи був для неї нестерпним фактом, і кілька хвилин Іван Григорович був об’єктом її ненависті…
…Він зняв ремінь і почав намотувати його на руку. Він робив так завжди, коли допит заходив у безвихідь.
— Та, бачу, у вас теж в’єтнамський… — несміливо сказали по той бік стола.
— Теж?..
— Ну, як у… він там у партнерській поїздці був. Із їхніми там…
Івана Григоровича давно вже цікавило питання взаємодії добра і зла. Хоча з плином часу і набуттям досвіду він все частіше ставив перед собою вже інше питання: «Чому вони, власне, мають взаємодіяти? А коли це просто різні стани одного, мов холод і спека, свято й будень, день і ніч?»
Тепер потойбіч стола сидить уже Мар’яна, і він хоче витиснути з неї правду так, начебто вона, правда, є повсюдною, а Мар’яна лише рупор, канал, через який ця правда звучатиме. І, що важливо, будучи на подібній посаді, Мар'яна чинила б так само.
— Найбільше, що духовно шматує людину, — каже Іван Григорович, — це залишене непокараним, а часто й винагороджене зло… Ми працюємо для того, щоб зло було покаране.
Прийдешньої ночі їй наснилося Зло. Вона жила чи в гуртожитку, чи то в нічліжці, а чи в бараці на тринадцять місць із божевільно високою платнею: 20 доларів за ніч. Після важкої праці вона спала на якомусь ліжку за перегородкою — подібні можна зустріти в громадських туалетах і офісах — трохи вищою рівня очей. Мар’яна не пам’ятала, як вона заснула, але прокинулась від гуркоту музики, що долинала відразу з кількох джерел. Жінка лежала на матраці й бачила під білою пішвою свої ноги і металеву спинку ліжка, осоружну, зелено-блакитну. Мар’яна знала, що надворі глупа ніч: третя, може, друга… У великій кімнаті, радше, залі, де вона перебувала, поділеній перегородками на відсіки, наче плацкартний вагон, горіло тьмяне світло. Мар’яна зі своєї постелі бачила стілець, на якому, розвалившись, сидів хлопець із голеною засмаглою головою. Його потилиця й шия утворювали майже рівну лінію, і це лякало Мар’яну. Обличчя хлопця було сконцентроване, жовтувата смаглява шкіра й очі осявало зовні світло, нижня губа відвисла. Він дивився телевізор.