Ми просто лишали знак про себе. Не триваліший за інші. Але цікавий настільки, щоб його можна було дослухати принаймні до половини:
«Мене звати Мар’яна. Мене звали Мар’яна. Мені двадцять один. Я покидаю тут усе… Мене… А зрештою, яка різниця? Я працював на себе… Сьогодні… я не знаю. Просто. Бувай… Моє ім’я… Га?.. Не перебивай! Я Аня. Я хотіла… але так не буває… Мене звати Іван Григорович. Де я працював, значення не має… але мені скоро шістдесят. І я… мій номер тепер нічого не значить. Прощавай… Мене звати Галя. Я тут непогано влаштувалась, трохи погуляла, але… І це не самогубство. Щось на кшталт від’їзду на «пе-ем-же»… Привіт. Я Наталя. Я не наркоманка, мені вісімнадцять…»
Вони розчиняються. Першими зникають їхні імена, наче те, що й ніколи не позначало їх, але тоді змінюються їхні лиця. І видно, що їм страшно. Моторошно. Вони бояться, але це триває якусь мить, а тоді й ця мить перетворюється на минуле, хитається, мов маятник, до майбутнього й нарешті врівноважується. Відтепер часу немає. Вони нікому не заподіяли зла. «Хоча добра, здається, теж…» Вони проносяться крізь натовп, що теж невдовзі від’їжджає, крізь клунки з липким варенням і полуницями, крізь гаманці, повні брудних купюр зі страшними обличчями й дитячих фотографій, крізь «Тіки я прошу вас, будь ласка, не біля туалету…» — «Як нема… Ну, а якщо пошукати… В мене тут у паспорті…» Але всі найкращі місця вже заброньовано, розкуплено, зайнято… Вони обліплюють химерними бароковими візерунками старовинні вази в антикварному салоні, і в зозуль у замшелих годинниках на мить зблискують дерев’яні зіниці, а тінь від химер на вкритих лаком поверхнях сецесійного бюро змінює свої накреслення, наче від мелодії флейти, і хтось говоритиме з продавцем — позначеним печаттю усіх пороків старим з акуратною сивою борідкою, — що антикваріат — то речі, що були ближче до якогось розв’язку, від якого ми все віддаляємось. Борідка робить старого продавця антикваріату надлюдиною, бо вона є акуратною, але пороки роблять його ще більш надлюдиною, бо як він із такою кількістю гріхів зміг створити собі таку добропорядну, естетичну зовнішність? Це не обличчя перекупників золота і валютних міняйл, чиї очі покриті маслянистою плівкою, обличчя засмаглі, а руки весь час сверблять, їхні очі випинаються вперед, як у хамелеонів, і влітку вони стоять біля входу до ювелірної крамниці зі старою вивіскою, вбрані в яскраві пляжні сорочки, і це, до речі, єдина ювелірна крамниця в цьому районі з такою старою вивіскою. Вони наче п’ють із неї березовий сік, кров, золото. А він просто торгує антикваріатом. Торгує уламками часу. Торгує мотлохом. Але подивіться на його очі! Коли він помиратиме, його каштанові очі помруть останніми.
Мар’яна набрала номер телефону з візитки, яку дав їй священик. Ніхто не відповідав, але Мар’яна продовжувала говорити, пробиваючись крізь рівномірні гудки, які наче знущалися з неї:
— …А ви вважайте, що цей ремінь — так само нізвідки. Його нема. Це неможливо. Бо виходить, що той чоловік повісився на дереві, якого нема. Якого не може бути напевне. Він був часткою старого міфу про двох і про плід на дереві. Плід пізнання… — усе це призначалося насправді слідчому Івану Григоровичу, але Мар’яна чомусь вирішила, що довіритися священику буде краще, правильніше. Тепер він висів на цьому паскові, і перед ним стояли троє, але насправді його життя вирішував один — той, чиє тепло й запах: свіжості, тютюну, минулої зливи, бензину, запах міста, запах огіркового лосьйону ми так добре знаємо, а ті двоє були просто підлеглими, несамостійними, новими, що він, той один, їхній ватажок, знадив… Чи… чи вони були двоголовим змієм? Чи… чи знадив той, хто висів на дереві, бо хто може висіти на дереві, як не змій?.. Хіба що плід.
Зі стелі в її квартирі відвалився шмат штукатурки, оголився блідий корінь. «Це дерево неправильне, воно як божевільний. Повинні ж бути принаймні божевільні дерева, якщо божевільних людей нині не існує…»
VI
Квіти на підвіконнях бібліотеки росли, утворюючи під собою хащі сухого листя, відмерлих пагонів, пелюсток, що, відірвавшись, змінювали свій колір на чорний з червоного, поволі темніли, збігались, наче кинуті до полум’я. Цей повільний вогонь пожирав їх, наче справжній, який ковтає осіннє листя. У змові з вітром він розвіює дим узбіччями автотрас, сіється пожовклою стернею, перекидає уривки загублених SMS-ок та попіл, що його струшують з важких цигарок водії-далекобійники. Вони курять, сподіваючись позбутися денного безсоння, нервів, щему незрозумілої їм гнітючої юності. Їхні вантажівки викидають із труб пари відпрацьованого палива, наче спогадів, загулих давно-давно-давно… Вони їдуть уперед, лишаючи на дорозі частку себе, вони рухаються, спалюючи чиєсь сонце, землю й дощі, викидаючи їх геть, наче каталоги давно неіснуючих бібліотек, переліки забутих кимось вражень. Вони курять і випускають дим. Вони переміщуються в себе тільки їм відомим маршрутом. Попіл їхніх цигарок змішується з порохом на узбіччях, влаштовує бали з вітром.