Двері відчинили. У коридорі горіло світло, чулися дитячі голоси. Це були люди з іншими обличчями, але їх Мар’яна колись упізнала' би. Це була нова партія мешканців квартири.
— Я що хотіла сказати… — Мар'яна раптом розчервонілася.
— Мар’яно, — її фрази ніби не зауважили, — запрошуємо вас на чай. І Рудня…
Вона зніяковіло посміхнулася:
— Я тільки піду перевдягнуся.
З прочинених дверей її оселі чулися голоси птахів та шурхіт вітру. В її помешканні були сутінь і прохолода.
2004—2005 рр.
Повернення придурків
I
Якщо двоє різної статі, гуляючи парком, гамселять одне одного по головах, знайте — це закохана пара.
Якщо двоє однієї статі, гуляючи парком, лупцюють одне одного — це закохана пара. І лише ті, хто йде парком, узявшись за руки, є злочинцями та порушниками громадського спокою.
Тепер, коли ми з Мулою готуємося вирушити в нашу останню путь, я напружую усі свої м'язи. Я пригадую, як воно починалося — моє придуркувате життя, і не можу пригадати. Зате добре закарбувався в пам’яті день, коли вбили Продавця лотерейних квитків, і коли від нас пішла наша дівчина. Той день був такий, як і сьогодні, — сонячний та по-весняному свіжий.
Ми з Мулою сьогодні вбрані як ніколи — у дорогі чорні костюми, при краватках, щоправда, у Мули кишені піджака та штанів неестетично випнуті: він понапихав туди яблук.
Поруч із нами, на мості над річкою, упоперек дороги, стоїть наша щойно придбана «Шкода»: червона, із затемненими вікнами, з усіма можливими наворотами. Як кажуть — «повний фарш»… хоча ні, нам не вистачило грошей на сиґналізацію. Проте є магнітола, антикорозійна обробка, центральний замок…
Перед нами робітники в яскравих помаранчевих камізельках, з ознаками ошелешеності на неголених засмаглих фізіономіях — налякано-поспішно забирають з дороги знак «Проїзд заборонено» та кілька смугастих дощок і стовпчиків, що перекривали рух. Робітники щось лагодили на мості й відсунули з ряду інших один залізобетонний блок. Ці блоки стоять обабіч мосту і перешкоджають невправним водіям шубовснути з півсотметрової висоти у воду. Та проміжку, що утворився, нашій «Шкоді» достатньо…
Підбіг захеканий дорожній патрульний, якого ми не захотіли брати із собою. Ми з Мулою питально дивимось на нього, а він ніяково усміхається, розводить руками, в одній з яких тримає свою чорно-білу паличку. Нарешті надихавшись, каже:
— А я от проводжати прийшов.
— Хочеш? — Мула простягає йому на долоні зелене велике яблуко.
— Може, передумаєте? — питає з надією патрульний.
— Ні, — кажемо ми, — тобі не слід.
Дорожній патрульний зітхає, бере яблуко й соковито кусає.
Робітники, побачивши з нами представника влади, який не тільки нас не спиняє, а ще й їсть наше яблуко, фіґіють до останньої межі (якщо цей стан може мати остатню межу) і, перешіптуючись та лякливо на нас трьох озираючись, закидують піском та гравієм заглибину в мостовому асфальті на місці, де стояв блок. Це, значить, щоб наша «Шкода» докотилася до краю прірви м’яко й без потрясінь.
Усе вже готове, і ми з Мулою перезираємося, відчиняємо дверцята, я сідаю за кермо та підкручую ключ запалювання. Мотор пихкає і починає тихо рівномірно гуркотіти. Я натискаю на газ, нагнітаючи оберти, і, націлившись в отвір між бетонними блоками, хочу зірвати машину з місця, а ошелешені робітники скупчились по обидва боки від нас, мружаться на сонце, пороззявляли роти й повитягали, мов гуси, шиї — спостерігають. І тут патрульний кидається на нашу «Шкоду», розтікається по склу дверцят, стукаючи по ньому рукою і щось пальцем показуючи.
Я забираю ногу з акселератора та опускаю скло.
— Там ті… — кричить, хвилюючись і занурюючи голову до салону патрульний, — ну… мішки з газом. Їх треба порвать, а то хто зна…
— Маєш ножик? — питає в нього Мула.
Патрульний відклеюється від нашої машини, біжить до робітників, повертається назад із великим ножем з плямами іржі на лезі.
Я скеровую авто в один з бетонних блоків і несильно вдаряю його… Нічого не стається, лише чути, як побилися годину тому встановлені протитуманні фари.
Ми від’їжджаємо та гупаємо в блок сильніше — у кабіні вибухає, і перед нами з Мулою виростають такі білі штуки — подушки безпеки. Мула, який тримав ніж, відрізає їх, і тепер нам уже нічого не повинно заважати.
Я знову даю задній хід, вирулюючи до отвору між блоками. Дорожній патрульний з кислою міною махає нам своїм жезлом. Ми розганяємося, під колесами «Шкоди» шурхає насипаний на місці забраного бордюра гравій, я втискаю педаль газу до самого останку, і тоді під нами вже не стає нічого — ніякої опори. Авто застигає на якусь мить над прірвою, рухаючись за інерцією вперед, і в цю мить ми з Мулою радісно вигукуємо, і я сиґналю, бо настав момент нашого нехай останнього, але тріумфу.