Наша дівчина чекала нас на порозі нашого будинку. Вона була усміхнена і промовила:
— У мене є для вас новина.
— Знаємо, — відповіли ми, — нема цього набридайла — продавця квитків.
— Як! — вигукнула вона. — Цього гладенького пузанчика?!.. Невже він більше не завітає до нас?! — і зразу стала сумна.
— Ти хіба не чула? — здивувалися ми з Мулою. — Усі вже знають.
— А я хотіла сказати, що поки вас не було, приїжджали люди від якогось Великого Боса і пропонували за цю хатинку десять тисяч.
— Невже! — вигукнув тоді я. — Вона ж не коштує більше тисячі!
— Я сама здивувалась, — відповіла наша дівчина, — та ті люди сказали, що тут побудують торговий центр.
— Я не продам нашої хати й саду, — сказав я.
— Продаси, — заперечила наша дівчина. — Усе одно продаси. Вас змусять. Великі боси не відступають… А тепер я повинна йти від вас. Дякую, що були гостинні.
І ми не почули від неї більше жодного слова — вона негайно від нас пішла: спустилася зі сходинок ґанку, покрокувала далі стежкою до вулиці й вулицею, не обертаючись.
Вона пішла від нас.
Мені й Мулі стало так погано, що ми навіть не змогли її наздогнати, та мені здається, ми знали, що колись той клятий день настане, і ми розлучимось із нашою дівчиною; ми передчували це, бо не могли про це думати. Придурки ж бо не вміють думати. Вони вміють лише передчувати.
Вона від нас пішла. Я пам’ятаю той день до найменших подробиць, і тепер, коли ми з Мулою летимо в прірву, він кипить у моїх очах виставкою кольорових картин. Здається, я зміг би відтворити розташування й обриси всіх хмар на небі того дня, і я переконаний, що запам’ятав усі зірки в ніч опісля.
Мула і я не спали, хворіли цілий день і ніч до ранку. Мула напік пляцків, і це були пляцки горя. Їх неможливо було їсти, на них неможливо було дивитися без сліз: так багато він вклав до них нашої журби, солі, перцю і ще якоїсь гидоти.
Я палив надворі залишки своїх зліплених із чужих слів книжок, а Мула над ранок зник і повернувся аж по обіді. Зі собою він приніс коробку, а в ній — із десяток згорнутих трубочками ґумових жінок.
— Навіщо це? — поцікавився я.
— Замість неї, — відповів він. — Покладемо їх у її кімнаті.
Ми довго, до потемніння в очах, червоніючи, дмухали в цих жінок, напомповуючи їх повітрям, а затим занесли до кімнати нашої дівчини, поставили й посадовили в усіх закутках. Мула запихав одну жінку навіть під ліжко і, коли це робив, знайшов під ліжком кілька зім’ятих лотерейних квитків.
— Дивись, наша дівчина грала в лотерею, — сказав Мула.
— Ці квитки — усе, що лишилося в нас від неї, — додав я.
Ми поклали їх на її тумбочку. Ми чекали, що наша дівчина повернеться. Але вона не повернулась ані через день, ані ще через день, і тоді нам із Мулою стало зрозуміло, що всі ці десятеро мовчазних ґумових жінок в її кімнаті не замінять нашу дівчину.
Я вийшов у яблуневий сад, де вже другу добу сидів на дереві, виглядаючи її, Мула, і сказав:
— Мула, вона не повернеться.
— Я знаю, — відповів він, — але я сумую.
— Я теж, — мовив я. — Треба її знайти.
— Її не можна знайти! — гукнув він мені зі своєї старої яблуні. — Вона ж не загубилася. Вона пішла!
— А може, вона пішла і загубилася, — зауважив я.
— Може! — зрадів Мула і почав спускатися на землю. — Хочеш яблуко? — спитав він, стоячи вже на найнижчій грубій гілляці.
— Хочу.
— Лови!..
Ми вирішили написати оголошення й порозвішувати їх у нашому селі. Але тут перед нами постало відразу багато проблем. По-перше, ми не знали як звати її. По-друге, ми не могли визначити колір її очей. Мула казав, що вони в неї сірі, а я був певен, що карі. Зрештою, ми дійшли згоди, вирішивши, що одне її око було карим, а інше — сірим. і все одно, це нічого нам не давало. Тож після кількох годин роздумів у словесній лабораторії я склав таке оголошення:
Я написав це оголошення сто п’ятдесят разів, Мула зварив клейстеру, і наступного дня ми обклеїли цим оголошенням майже всі стовпи й паркани нашого приміського селища та стали чекати.
Першою розтривожила нас, загрюкала по наших дверях палкою, закричала в нашу темну хату сусідка — баба Ганка: