— О, дивіться! Тих двох придурків везуть!..
— От недоумки… Боса — арештовувати!.. Га-га…
— Тепер будуть мати… ги-ги-ги…
Ми проминули довгу лавку, на якій сиділи три товсті тітоньки. Побачивши нас, тітоньки поперезиралися і підло захихотіли в кулачки.
— Чому всі глузують із нас тепер? — запитав Мула в діда, що ледь наздогнав нашу кавалькаду і їхав поруч.
— Бо-н вас лиш двійко-н, і ви нічого б не вдіяли з ним-н, — він показав на танк.
— Навіщо ж було нас підтримувати? — поцікавився я.
— А вдруг би-н у вас вийшло?.. — відповів герой світових воєн, усе далі відстаючи, бо сили полишали його. — Слава-н Бонзу!.. Во віки слава-н!..
Танк під’їхав до будівлі, де ми бенкетували цієї ночі, і де містився кабінет капітана Перелюба. Зачепивши і добряче пом’явши два міліційні «бобики», керована Босом машина повалила ще пару ялинок на газоні перед будівлею і, не думаючи гальмувати, в’їхала просто в стіну із вікнами, чим спричинила страшенний гуркіт.
Наступної миті ми тікали, бо танк позадкував і ледь нас не почавив.
Від’їхавши з проламаної діри, військова машина протяжно застогнала та зупинилась. Мисливські собаки, що весь час бігли за нами, тепер попідгинали хвости, висолопили довгі язики та злякано тулилися до вцілілих ялин.
На танку відчинився люк, з нього вистромилась і поставила на броню пару капців Босова рука. Собацюри з радісним гавчанням пострибали на танк, виляли хвостами, зазирали в люк, лизали Босові обличчя.
Бос нарешті повідвертав від себе собачі морди, позіштовхував псів з танка, взувся в шльопанці й зістрибнув на землю. Ми з товаришем тим часом спостерігали, як у проламаному в стіні отворі, з пилу, ступаючи по уламках цегли, з'являється капітан Перелюб. Він покашлює, мружиться, захищає обличчя рукою, а в іншій несе великий букет квітів.
Великий Бос і собі вибанячився на капітана та грізно зсунув брови:
— Ета ти, нєдаумак, пріслал ка мнє тєх дваіх? — Бос через плече глянув на нас із Мулою.
— Пане капітане! — гукнув я Перелюбу, намагаючись звільнити руки від мотузок. — Ми привели до вас цього Великого Боса, як і обіцяли. І ми гарантуємо, що він в усьому вам зізнається!
— Добре, дуже добре, молодці, — лагідно похвалив нас капітан, опускаючись перед Великим Босом на одне коліно:
— Момент приходить довгожданий — вітати радий вас!.. Ясновельможний милий пане, прийміть оце від нас!..
— Схоже на вірші! — прошепотів мені ошелешений Мула, а капітан простягнув Босові квіти.
Несподівано для нас Бос узяв букет, обійняв капітана і щось прошепотів йому на вухо. Обличчя Перелюба засяяло. Він випростався, раптом ухопив Боса з букетом на руки і поніс у проламаний отвір. Мисливські собаки, ревнуючи, погавкували й бігли слідом.
— Гадаєш, оце капітан його заарештував і несе на допит? — спитав у мене здивований Мула.
— Так, мабуть, — знизав плечима я. — Якщо Бос зізнався, міліціянт мусив його заарештувати…
Кількома хвилинами пізніше ми звільнились таки від мотузок і почули в міліцейській будівлі якусь метушню, а далі побачили на даху нашого капітана і Боса. Вони кидали вниз свій одяг та кричали:
— Гей, ви всі! Йолопи!.. Чуєте?!.. Ми кохаємо один одного!..
— Я люблю тєбя, Пєрєлюб!.. Люблю!!..
Перехожі підозріло косили очима наверх і зі стурбованими фізіями пришвидшували крок. Ми ж дивилися вгору неперервно, тому високо в небі помітили ключ дивних крилатих немовлят. Ми вже бачили їх на березі Стіксу. Тепер нам здалося, що немовлята в небі дзвінко тоненько деруть лаха.
Ми попідбирали скинуті з даху речі, вбралися, взулися (там чомусь було багато пар черевиків) та, озираючись, пішли геть. Ми бачили, як до заґратованих вікон міліційної будівлі тулилися зсередини налякані обличчя, а один мужчина, зовсім голий, прикриваючись руками, вибіг з будівлі на вулицю, ухопив якусь одежину і чкурнув назад.
— Наш капітан та Великий Бос закохались, — говорив Мула з побожністю. — Це прекрасно!.. Чи не час нам провідати Цербо?..
Неподалік нашого села дорога була перекрита червоною стрічкою. Її* тримали за кінці двоє змучених сонцем солдатів.
— Не можна далі, — сказали вони нам. — Запрєтна зона.
— Яка-яка? — перепитали ми.
— Запрєтна… Ніхто оттуда не повертається.
— Раз ніхто не повертається, значить, там добре! — зрадів Мула. — Тримайте, вояки, шоколадки…
— Нам би сіґарєтку… і мінералки, — мріяли солдати, розгортаючи золоту фольгу. І добрий Мула негайно вручив їм по пачці цигарок, коробку сірників та добув з-за пазухи дволітрову пляшку мінеральної води, чим викликав непідробне здивування.