Незважаючи на наполегливі поради вояків не ходити в «кляте місце», ми все ж рушили, і над нами швидко пролітали дирижаблі хмар.
Ми очікували побачити грандіозний силует нашої такси, одначе, були засліплені здалеку яскравим сяйвом. Здавалось, ніби посеред полів хтось покинув велетенську ялинкову прикрасу, в якій тепер відбивається сонце. Вражені, ми посунули далі й обабіч траси зауважили групи людей, що сиділи й лежали просто на збіжжі. Переважно це були чоловіки в міліційній або військовій формі. Рідше можна було бачити цивільних, а також жінок міцної статури, певно, селянок.
Хтось спав, хтось стиха розмовляв, ще хтось меланхолійно жував зелену травичку. Сяяла ж — тепер це стало зрозуміло — автоцистерна з отрутою, яку кільканадцятеро осіб завзято начищало сіном з дорожною пилюкою. Нашої такси досі ніде помітно не було.
— Біжи-и-ить!.. — раптом долинув до наших вух чийсь протяжний крик.
— Біжи-ить!.. Біжи-ить! — луною почулося з гуртів.
Люди заворушились, повставали з землі, тривожно заозирались. Ті, хто був далеко в полі, бігли до дороги, а гурти поблизу нас у паніці кидалися то в один, то в інший бік, немов косяки оселедців.
Халамидники, які полірували цистерну, почувши зойки, запрацювали енергійніше. Серед них ми впізнали й лейтенанта Коханого. Він утратив колишню пещеність, був тепер стомлений та змарнілий.
— Чим усі так настрашені? — спитали ми в нього.
І лейтенант тремтливо мовив:
— Це пекельний пес!.. Це жах!..
Люди в полі зліпилися тим часом в один величезний гурт, що рухався теж хаотично, ніби сахаючись невидимого нам страхіття.
Врешті-решт, людське стадо, зойкаючи, попрямувало в наш бік. Трохи відставало лише кілька неповоротких селянок.
— Цих людей ніби хтось випасає, не дає розбігтися, — зауважив Мула, примружившись і зацікавлено дивлячись у поле.
Тим часом кількасотенна юрба вивалилася на дорогу й зупинилась. Люди тислися один до одного, мов діти в темній кімнаті, і їх очі були налиті тваринним жахом.
Минуло ще кілька мовчазних хвилин, аж поки з трави на дорогу не вислизнув раптом Цербо. Наша кумедна такса була звичайного розміру й дріботіла до нас, радісно виляючи гострим хвостом.
— Ненажеро! Ти схуд! — вигукнув я, хапаючи собаку на руки.
— Привіт, Цербо, — мовив Мула, — а що це за натовп?.. — і мій товариш попрямував до юрби.
— Ми хотіли забрати отруту, — загуло з важко дихаючого гурту, — а той страшний собака нас за це ув’язнив.
— Не дає нам нікуди звідси йти… Змушує цистерну чистити до блиску… Ми добу не їли, — скаржилися міліціянти та військові.
— Цербо, ти організував концтабір просто неба!?.. — вигукнув я, розгнівавшись.
Та пес лишень винувато дивився на нас із Мулою і помахував приспущеним хвостом.
Я звернувся до людей:
— Ви всі вільні!..
Ще з годину ми з Мулою переконували юрбу, що боятися нашого Цербо не слід, і він уже ні за ким не поженеться. Нарешті, коли остання селянка зникла на дорозі під обрієм, а сяюча цистерна поїхала до міста, ми з Мулою сіли перепочити.
— Я не очікував такого від нашого собаки, — сказав я.
Та Мула мовив примирливо:
— Добре, що він цього разу нікого не зжер.
Тут я уважніше придивився до товариша й вигукнув:
— Мула! Поглянь, у що ти вбраний!
— У що? — злякався він, обмацуючи себе.
— На тобі міліційна форма!
Мула відтягнув на грудях тканину сорочки, роздивляючись:
— Правда… О! І на тобі теж!
Я в паніці порозстібав ґудзики і скинув із себе верхню частину вбрання:
— Та це ж піджак капітана!.. Ходімо повернемо!..
Та попервах нам кортіло відвідати наше село. Ми скучили за ним і, хай там що, бажали бачити продане обійстя. Тож ми скерували свої взуті в міліційні черевики ноги саме до села. Цербо дріботів за нами, раз по раз зупиняючись та чухаючись: у полях він нахапав чимало звичайних, безоплатних, генетично не модифікованих і тому дуже надокучливих блощиць.
У селі нас чекала приємна несподіванка, бо ніяких видимих змін воно не зазнало і жило своїм буденним життям. Усі будинки нашої вулиці стояли на своїх місцях і мали тих самих господарів. Лиш на руїнах нашої оселі де-не-де вже пробивалася молода зелень. Безнадійно заріс бур'янами город, а на місці, де бурувала землю непрохана машина, тепер звивався й плюскотів струмок.
Ми закричали й застрибали на радощах, побачивши недоторканим яблуневий сад, і я навіть обійняв та поцілував невисокий грубий стовпчик, що тримав на собі нашу поштову скриньку.