— Але ж у документах проходить сто одинадцять гривень, — хитро всміхнувся Мула.
— Ета вас нє касаєтся! — гримнув Великий Бос. — Ета для налогавай… Ішь, умнік какой!.. Ілі через мєсяц вєрньотє дєньґі, ілі — вас замучает совесть!.. — полковник Перелюб після цих слів Боса зітхнув, скрушно глянув на нас і співчутливо похитав головою…
Міліційну будівлю ми з Мулою полишили раді-радісінькі, бо нам було зрозуміло, що заарештовано аж ніяк не нашу дівчину. Дуже схожу на нашу, але іншу. Наша дівчина добра і не здатна вчинити тих зухвалих злочинів, про які говорили Перелюб та Великий Бос.
Через кілька днів у місто прибув пересувний кат. Він приїжджав щомісяця, вірніше, його привозили, бо кат був хробом і не мав голови. Та він мав кількох помічників, тому свою роботу виконував добре. Розказували, що, покаравши на горло засуджених, кат отримував платню, навпомацки пакував до футляра свою велику сокиру і, зазвичай уночі, переміщався з помічниками до наступного міста.
Ми завжди знали про прибуття ката, бо сусідка баба Ганка гукала нам: «Доброго ранку!..» або «Доброго дня!..» чи «Вечір добрий!.. Чули?.. До міста привезли передвижного…»
Ми мешкали так само в селі, на колишній нашій ділянці, у вогкому підвалі. Баба Ганка, як завше, розносила новини і якось крикнула нам з вулиці радісно:
— Гей, шалопути! Поштарка до вас рано-вранці заходила. Чого б це?..
Ми наввипередки побігли до поштової скриньки, відкрили її та, приємно здивовані, добули білого конверта. «Міський суд. Повістка», — прочитав я на конверті і сказав Мулі:
— Друже, нас завтра по обіді викликають як свідків.
— Куди? — позіхнув він.
— На стадіон.
— Значить, буде прилюдна страта, — зробив висновок Мула. — Слухай, а раптом ця заарештована дівчина все ж наша?
— Ні, не може бути! — заперечив я. — Якби вона була наша, нас би не викликали. Ми б відчули і прийшли самі.
— Твоя правда, — знову позіхнув мій товариш.
Наступного дня, страшенно хвилюючись, ми повбиралися в чорні фраки з червоною підкладкою (ми не знали, і баба Ганка теж, якого кольору має бути підкладка фрака). Одягли білосніжні сорочки й, довгенько наморочившись, начепили на шиї метелики. Завершивши цей обтяжливий ритуал, ми вийшли далеко в поле, піднялися в небо і взяли курс на захід — до міста…
Діставшись стадіону в зазначений час, ми зі здивуванням побачили, що там нікого нема. Мула припустив, що ми спізнилися або прилетіли зарано. Однак, коли я показав старенькому білетеру при вході судову повістку, той закректав, підвівся з табурета й особисто проводив нас до пофаробованого в червоний колір сектора, сказавши коротко: «Для свідків».
За чверть години на футбольне поле з вичовганою травичкою виїхав автобус пересувної телестанції. Навколо автобуса заметушилися робітники, розмотуючи дроти і встановлюючи на полі прожектори й телекамери. Але трибуни надалі лишались порожніми.
Ми з Мулою, сидячи в секторі на лавці, пріли у фраках, проте терпляче чекали.
У супроводі охоронців на трибунах навпроти нас з’явилися Великий Бос та Перелюб. Вони були вдягнені в однакові тенісні шорти й футболки. Хроби-охоронці несли за ними два плетені крісла-гойдалки та конвоювали продавця пива. Той мав за спиною діжку-наплічник і був обвішаний пакетами солоних горішків, чіпсів та стосами одноразових кухлів.
Перелюб з Босом довго мостилися на стадіонних жорстких лавках, але врешті посідали-таки в крісла на біговій доріжці. Хроби миттю розгорнули над ними тент від сонця, а продавець із блискучого шланга наливав у кухлі пінисте пиво.
На футбольне поле, під об’єктиви телекамер, тим часом винесли й поставили звичайний віденський стілець. Нарешті з дальнього проходу стадіону, повільно, в оточенні помічників вийшов безголовий кат. Він був дебелий, вбраний у чорний комбінезон та білу футболку без розрізу для шиї. В одній руці екзекутор ніс великий футляр у формі сокири, а іншою тримав за руку дівчину в довгій темній сукні. І вже здалеку ми вгадали, що ця дівчина не наша.
Почувся раптом тривожний барабанний дріб. Ми з Мулою заозирались і помітили вгорі, за останнім рядом лавок, вервечку піонерів-барабанщиків, які невідомо коли прийшли та оточили стадіон.
Екзекутор підвів дівчину під світло телевізійних ламп. Помічник у напівмасці вийняв її руку з руки ката й обережно прихилив дівчину до стільця. Вона, ставши навколішки, поклала свою голівку на дерев’яне сидіння. Ми з Мулою побачили, що дівчина Боса.
Помічник відкинув з тонкої дівочої шиї попелясте розпущене волосся, а інший дістав із футляра й двома руками підніс катові важку сокиру. Той узяв її легко, ніби невагому, зняв з леза запобіжний чохол. Барабанний дріб стих. Якийсь дядько в навушниках, з довгою вудкою в руках, звісив над катом і дівчиною волохатий мікрофон.