Вона помітила щось сіре в кутику біля дверей. Нахилилась. Це була китиця. Мар'яна поклала її в кишеню, оглянула свої запилені мешти й повільно рушила до квартири. Вона рухалася автоматично, ніби розділившись, розшарувавшись на дві Мар'яни: одну, що звично встромляла в шпарину зітертий ключ, і ту, що й досі не повернулася з танців. Але й цих осіб Мар’яна сприймала ніби збоку: повновиду жінку в стоптаних мештах і безрозмірних колготах тілесного кольору, зі спідницею до середини литок, у світло-синій кофтинці ріденької в’язки і божевільною зачіскою, яку вона створювала із укладеної на голову облізлої світлої коси. Другу ж Мар’яну вона могла собі лишень уявляти. Певне, що та виглядала так само, і що через її руку так само був перекинутий обов’язковий літній плащик кольору нестиглого персика, але вираз обличчя тієї іншої її відрізнявся від того, який вона могла бачити на собі, швидше, ніякого виразу й не існувало, просто та вона вешталася проїжджими частинами вулиць чи й досі танцювала десь там, межи бруківкою — наче лініями топографічної сітки, якими колись було розкреслене місто, чи залишками велетенської клавіатури, що призначена була для вводу в незбагненні глибини якихось даних, що, втім, виявились невтішними: люди навчилися користатися тонкими каналами поміж відполірованою поверхнею цих міських кахлів і плавали, наче венеційці, у човниках, на сірниках, проте тільки під час злив, а дехто навіть перетворився на птахів, лиш би не стати побаченим, зрозумілим, зареєстрованим. Тепер вони літають понад бруківкою, як оце досі літає інша Мар’яна, що не завершить свій танець і не спиниться, поки не настане ранок, і її тінь не змиють струмені води з поливальних машин.
Рештки ночі Мар'яна провела біля вікна, ніби очікуючи на чиєсь повернення.
Рудень прийшов додому ще затемна, тихо й делікатно пошкрябав двері і, покручуючи хвостом, повільно увійшов, з цікавістю глянувши на Мар’яну, влігся на ящику для взуття.
Ранок засірів туманом. Жінка, що здавалося, спала, стоячи біля вікна й спершись на підвіконня, ледь вловимо ворухнула головою. Вона побачила дерево.
Дерево пливло в ранковому тумані, крізь який просвічував лишень чорний кістлявий силует галуззя і велика гомілкова кістка стовбура, що стояла нерухомо. Але ж дерево пливло, рухалося! Мар’яна пам’ятала це дерево з дитинства, ще коли з подружками розстилала в його затінку старий рушник, розсаджувала ляльок і розкладала пластмасове лікарське причандалля «юного доктора». Під деревом вони з подружками плели віночки з жовтих кульбаб, що лишали на руках і сукенках жовті плями їдкого пилку й солодкого молочка зі стебел. Це було їхнє дерево, каштан, між корінням якого вони влаштовували сховки з викладеним уламками білої плитки дном і засушеною квіткою… Мар’яна пригадує, що тоді, у дитинстві, каштан ріс навпроти їхнього під’їзду: так, без сумнівів, — просто навпроти, вона бачила його, зазираючи в отвір замка дверей парадного, чатуючи чи ховаючись від хлопців, що хапали її коси й намотували собі на руки. Вона дівчинкою дуже боялася болю, який спричиняло це зухвальство, і хлопці асоціювалися в неї з болем і цією великою замковою шпариною, а ще — слізьми. Мар’янка водночас боялася й дивувалася, заглядаючи в цю шпарину перед тим як вийти на вулицю: боялася сліз і болю, а уявляла, який великий, певне, мусить бути ключ, що зачиняв колись ці високі двері; якими велетами повинні бути ці люди, що користувалися такими великими ключами, вентилями, грошима, автомобілями; чи вони ще жили, висохлі, змалілі, зітерті, по якихось закутах, коли вона була мала?.. Але дерево! Ні, вона не могла помилитись (його посадили ще вони? ще тоді?..) — воно росло просто навпроти дверей під’їзду! Замружившись, із зав’язаними очками, Мар’яна робила двадцять п’ять маленьких кроків і впиралася руками в теплу деревину дверей. Рівно двадцять п’ять… Тепер цей каштан упирався просто у вікно її спальні.
…А як дивно було дізнатись, що люди в кінці дев’ятнадцятого — на початку двадцятого століть були нижчого зросту, ніж тепер. Чоловіки — метр шістдесят-сімдесят, а жінки — ще нижчі. Тобто, Мар’яна зі своїм «метр сімдесят вісім» була б просто недосяжною жінкою!.. Як же так? Може, тих людей тягнули вниз зв’язки важких ключів?.. Цікаво звучить оце «тих», так, наче вони — ті, що були перед нами, — інші. Ні. Інші були ключі. Люди ж і тепер такі самі. А дерева?..