Довго різними способами я намагався допомогти Мулі видертись металевою драбиною нагору, але без успіху. Нарешті, коли сам спробував дістатися затягнутого сірим небом люка, то зрозумів, що мені це теж несила.
— Ми бранці, — проказав я, спершись на велику трубу і часто дихаючи.
— Так, — всміхнувся Мула, — ми себе ув’язнили.
— Давай тут помремо, — запропонував я. — Тут тепло і спокійно.
— Ми не можемо померти, — захитав головою Мула, — ми ж придурки.
— Можемо, — заперечив я, — просто знову не так, як усі…
Мула позіхнув і влігся на свій старий матрац, а я — на купу дрантя, що слугувала мені ліжком. З напівтемряви за нами спостерігали намистинки щурячих очей.
Я все частіше забувався і кожного разу бачив дива. Переді мною поставав галасливий, сповнений кольорів східний ринок, де смагляві торгівці майже задарма віддають незвідані ласощі; де повно найрізноманітнішої їжі, а особливо багатим є рибний ряд… Ще я бачив вишукані ресторани з оздобленим позолотою інтер’єром. Пихаті офіціанти пливли їх залами, а в їхніх руках, на тацях, ховалися під срібними і кришталевими накривками найдорожчі смакоти… Мені привиділось також, як ми з Мулою відчиняємо і не подужаємо відчинити височезний холодильник. Якась дебела жіночка в білому куховарському фартусі відпихає нас однією рукою, сміючись і кажучи басом:
— Ек, доходяги!..
Вона відчиняє холодильника, і з нього виривається водоспад продуктів, які з головою завалюють її, а відтак і нас із Мулою…
«Смердить!» — почув я і повільно розплющив очі. Згори в люк колодязя світили ліхтарем.
— Хм, не досить приємно пахне, — додав іще хтось нагорі, і мені здалося, що цей чоловічий голос я вже колись чув.
— Онде подивіться… вони? — знов долинуло зверху, і ліхтарне світло засліпило мене.
— Вони!.. Вони!.. Знайшлися!.. — загули голоси. — Та там повно щурів!..
Я знову забувся, а прийшов до тями від гуркоту ударів. Нагорі працювали якісь люди, і на труби опалення падали уламки бетону.
Вкотре я поринав у мрії й нереальність і був невдоволений, коли мене затормосили. З люка вже звисала лампа на мотузці — тунель був освітлений. Наді мною схилився масивний розпливчастий силует.
— Прокинься, — сказав він голосом Продавця квитків. — Прокинься!..
— Навіщо?.. — ледь чутно вимовив я. — Облиш… Дозволь нам піти спокійно.
— Ні, не дозволяю! — гаряче прошепотів силует Продавця. — Бо все зміниться!.. Ви повернете ваші втрачені статки, отримаєте належну по праву шану, набудете вірних друзів… Хіба ти не бажаєш, щоб у скринях на горищі твого будинку лежали хороші книжки?.. Хіба Мула не радітиме разом із тобою щовесни, коли буде квітнути яблуневий сад?.. Хоч як нелегко було вас розшукати, та я приніс вам Щасливого Квитка!
— Нам не треба шани… статків… — почувся слабкий голос Мули. — Ми хочемо піти туди, де тепер наша дівчина, і де був ти.
— О ні! — заперечив голосно Продавець. — Я ніколи не вмирав. Просто якось вдавився м’ятною жуйкою, а коли очуняв, то лежав навзнак. Наді мною було синє небо, і я подумав: навіщо я живу?.. Я нікому не потрібен зі своїми лотерейними квитками. Люди купують їх, сподіваючись виграти передовсім гроші, і ніхто не прагне отримати просто Щастя. Я продаю білети, бо маю до цього хист, але за мої старання мене не люблять. А дехто навіть ненавидить. І я вирішив покинути все й померти… Ну, звичайно, не по-справжньому. Не для себе, а для всіх… Тому організував свій похорон. Звідки я міг знати, що когось звинуватять у моїй смерті?..
— Все одно, ми вирушимо за нашою дівчиною, — сказав я.
І раптом поруч із силуетом Продавця я побачив її обриси!!..
— Милі мої придурки, — мовила наша дівчина, і слова звучали лагідно, як тече струмок. — Я знала багатьох людей, але серед них не було шляхетніших від вас… За мною можна йти багатьма дорогами, але є одна найкраща, найкоротша путь…
— Ні, — сказав я, ледь ворушачи губами, — ти знову марево…
— Так, — погодилась вона, — я марево, бо пішла від вас. Я мусила піти, адже ви були схожими на інших: ви так само не любили Продавця… Не слід бути лихим на того, хто бажає принести у твій дім щастя. Тепер усе змінилось. Шукаючи мене, ви зрозуміли та полюбили лотерейника, і я хочу повернутися…
— Якщо кат не має голови, то ним головують помічники, — заговорив Продавець. — Якщо на Землі не стане Творців, нею керуватимуть жадібні боси. І тоді занепадуть продавці, непотрібними стануть робітники, повбивають одне одного хроби… У мене є зв’язки, гроші, але я — продавець. Я знаю лише, що все на світі повинно бути на своїх місцях. Інакше світ загине.