— Поки ті Іван з Василем свої брамки позачиняють та сюди прийдуть, — облога мине, — буркотів вартовий, — а крокодилів уже треба випускати…
Ми вийшли на невелике подвір’я і відразу притислись до стіни, бо просто перед нами лежав, роззявивши пащеку, довжелезний крокодил.
— Нічо-нічо, — всміхнувся вартовий, — він добрий, — і дідок долонею плеснув рептилію по верхній щелепі, кажучи: — Сніданку не буде, Ґєню… А обід сам собі зловиш.
Крокодил стулив пащу.
— Вони механічні, — пояснив дідок, — справжні тут би не жили… Але цей все ’дно дуже лінивий… Ну, пішов! — вартовий тупим кінцем списа пхнув крокодила в бік. Рептилія хижо вишкірилась і знехотя повільно стала розвертатись.
— У-ух і вредний! — бурчав дідок. — Я його до рівчака зажену, а ви шлюз піднімете…
Посеред подвір’я був влаштований довгий басейн з каламутною водою, над якою стирчали коричневі спини інших крокодилів. Ми з товаришем зайшли на металевий місток над басейном та вдвох почали крутити ручки рипучого коловорота.
Гнаний вартовим лінивий крокодил Ґєна тим часом перехилився через бордюр рівчака і з плескотом упав у воду, від чого інші механічні крокодили злякано потулилися до стінок.
Шлюз під містком, на якому ми стояли, почав підніматися, і вода полишала басейн.
— Скоріше крутіть! — командував дідок. — А то будем тварюк руками витягати!
Ми впріли, працювали щосили, допоки шлюз не піднявся до краю, і рептилії разом з водою, немов торпеди, одна за одною кудись загули.
— Попадали до великого рову, — прокоментував старенький. — Там тепера ліпше не плавати…
Великий Бос з’явився раніше, ніж на нього очікували, — о пів на одинадцяту. Звичайно, то був не він сам, а його гуркітливий танк, що швидко їхав дорогою до фортеці. За танком плив довгий білий лімузин, далі — автокран, кілька бульдозерів та вантажівка, у кузові якої височіло щось, закрите брезентом.
Сотні тисяч хробів привітали Боса моторошним гейканням, піднявши догори свою зброю. Тисячами люстерок над полем засяяли леза ножів, і забілів ліс палиць.
Хробів, що оточували фортецю зусібіч, було без ліку. Здавалось, самими лиш зойками ці потвори спроможні завалити товстелезні фортечні стіни.
Ми з Мулою спостерігали за всім, що діялось, з вікна вежі над головною брамою. Сюди нас привів старенький вартовий. Згодом до нас приєднався ще Продавець із біноклем та маленьким мегафоном.
Танк, а за ним — решта машин зупинились за кількасот метрів від фортеці.
Дверцята лімузина відчинилися, і з нього вийшла жінка в яскраво-червоній сукні. Услід з лімузина вистрибнуло зо два десятки мисливських собак.
— Мама Боса, — сказав Продавець, дивлячись у свою оптику.,
Лотерейник простягнув бінокль нам, і ми побачили, що стріла автокрану видовжилась, а на гаку похитувався велетенський гучномовець. Дріт від нього тягнувся до танка.
— Будуть присягати, — прорипів дід-вартовий. — Нові хроби завше перед Босом присягають…
Гучномовець завис над лавами хробів, і з нього полинуло:
— Ей ви!.. Скати!.. Кляньотєсь бить мнє вєрнимі?..
— Чіста кляньомся! — на диво злагоджено відповіли хроби. Цей вигук був такий гучний, такий потужний, що шибки в нашому вікні затремтіли й потріскали, й у вухах тонко противно задзижчало.
Мама Великого Боса тим часом дивилась на нашу фортецю в підзорну трубу.
Робітники стягнули брезент з вантажівки, і під ним відкрився пам'ятник Великому Босові — той, що стояв у парку.
— Напевно, сумно в парку стовбичити, і він хоче спостерігати за облогою, — припустив Мула.
Босова мама підняла руку, і незліченне хробське військо вмить опустилось навколішки, викинувши догори руки з ножами.
— Зара мізинці собі відтинатимуть, — похитав головою вартовий.
Та він помилився: хробаки знову повставали й затупотіли ногами.
— Вшановують пам’ятник, — озвався Продавець, уважно дивлячись у вікно. — А зараз буде найцікавіше…
Над обрієм, ніби велетенські чорні птахи, з’явилося кілька гелікоптерів. Вони підлетіли ближче та зависли над лавами хробів. Ті розступилися, і ґвинтокрили посідали. Хроби почали вантажитись до машин.
— Невже організовують десант? — скрушно і стривожено шепотів дідок.
Танк Боса загуркотів і, рушивши, підкотився майже до краю рову з крокодилами.
«Ні, крокодили навряд чи допоможуть», — подумав я, а з башти танка тим часом виліз Великий Бос, а за ним — капітан-генерал Перелюб. Обидва були в плямистій військовій формі, тільки Бос — у білій з коричневатими плямами, а Перелюб навпаки: у коричневій з білими. Бос тримав у руці мегафон і дивився знизу просто в наше вікно: