Однак людям, знай, видовища подавай.
Черева понаповнювати й очі задовольнити…
Тіла насолодити…
Не серця…
Але Ярині до того не звикати. Як і Чеславі, яка здавна не зважала на ті огудні позирки, спрямовані на матір, змирилася з тим, як зі звичністю, дивною свою мамку навіть у думках не вважала. Любила її всім серцем, та й годі.
«А людина до всього звикає, ще й не до такого — набагато гіршого», — згадала слова баби Секлетки, про яку недавно велося, неньчину хрещену…
Чеслава сіла на лавку, що ховалася попід дебелою парасолею з кленової гущави. Задумалася…
Рідко від’їжджала вона так далеко від дому. Коли вчилася у профтехучилищі в райцентрі, що за двадцять кілометрів від села, то, знай, раз на тиждень додому верталася. Дві-три нічки з семи просто-таки мусила в рідній хаті переночувати, в любім ліжечку поніжитися, бо тоді їй легкості додавалося, дивної якоїсь моці прибувало, а мамці й поготів ліпшало. Вони ж із нею стільки літ нерозлучними були! Так, наче з одного кореня з-під землі деревцями проросли і ніяк своє галуззя в різні боки розпустити не могли. Все в одному напрямку воно хилилося, все до одного сонця тягнулося…
Аж тут помітила Чеслава таточка згорьованого, який сидів на сусідній лавці з дитиною, як і вчора, як і позавчора. Зблизька нарешті роздивитися його змогла. Бо що зверху бачила, коли на підвіконня залазила й одною лишень погибеллю марила? Спину худу та голову біляву, що гойдалися, мовби перецвілий кущик жасмину на вітрі. А допіру й розгледіла, яка та його туга завбільшки.
«Мов чотириповерхова лікарня!» — виснувала Чеся.
Легко тій його переповненій міццю печалі замість рідної матері дитину приколисувати, і на день, і на ніч журливими вітряними переспівами присипляти…
Та нелегко носити такий тягар на худій спині сумовитому вдівцеві.
Добре примітила те Чеся.
Видавалося, нічого й нікого не помічав довкруж себе цей знедолений сердега. Все гойдав малечу на руках, час від часу під пелюшковий каптурок зазираючи, тулився до пухкої ковдрочки, в яку було завите дитя, і все хитався, і все колихався.
З боку в бік…
Туди-сюди…
У неугавнім танці вітровію…
Чеся мимоволі похнюпилася. Спало на думку, що її татко не люляв так любляче, коли вона була голопуцьком-немовлям. Він її вже на гойдалці виколисував: на кремезну гілляку старої груші намотав кінці товстючого мотузка, до якого приладнав обшальовану дощечку для сидіння. Соковитими плодами цього дерева, що бачило на своєму віку буйні грози сільського лиха й одрадні поблиски земного блага, він і частував малечу, тільки-но здалеку прибув. Чесьці тоді було штири, як вона казала, роки. А таткові — тридцять сім. Сама про це в нього розпитала.
…Він ішов поволі, як не ходив жоден чоловік в їхньому селі. У правиці держав тонкий, ніби посріблений блискучою фарбою кийочок (називав ту підпору металевою палицею, однак для Чесі вона таки залишалася «срібним кийочком»), постукував ним по землі перед собою, відтак підсовував уперед спершу одну ногу, долаючи зовсім коротку відстань, затим другу. Довкіл здіймалася кіпка кучерявої, як грива казкового Горбоконика, кіптяви, й у тій давкій і неприємній гущаві татко пересувався. Ні, таки плентався. Або й ледь-ледь волікся.
Холоші його штанів були брудними, з них аж сипалися дорожній пісок і дрібне каменяччя. Сорочка, що випраною, певно, мала ясно-голубий колір, тепер укривалася недоладним рисунком із мутних рівчаків, посірілих плям та їхніх синюватих розливів…
«Ой то, видно, з далекої далечіні добирався!» — виснувала баба Секлетка, побачивши ті запилюжені вбори. І вгадала. Татко ажня з Чехії прибув.
Мав густе і пряме, наче випростане та вкладене у доладну зачіску вправною перукаркою, темно-русе волосся, довгі, акуратні, ще й завиті на кінцях, козацькі вуса та густу попівську бороду. Очі мав великі й світлі-світлі, ледь голубуваті, наче небо за двома легкими хмаринками. Власників ясних, небесної барви очиць сільські жінки приписували до безпутників, мовляв, якщо чоловік має отакенну голубінь під повіками, то тре’ оминати його десятими дорогами, а не хтіти чи, борони Боже, йти за нього заміж. А того дня, запримітивши татка, вони змовчали, щоправда, ненадовго. Здогадалися-бо, що Яринин коханець і татко Чеславин — сліпий як кріт. Тому-то голубінь його очей, мов у тумані, втоплена…
Але він таки був красивий. Бо чого би стара і зчорніла з виду, як найбільша у світі туга-печаль, Мар’я Шолотиха, сільська відьма, яку боялися навіть обметані страхіттями війни старожилі хазяї, ба власна внучка, помітивши його на шляху ще в день приїзду, мовила: «Ох і закидають тебе недобрими поглядами, козаче, ох і зурочать! Пороблю, мабуть, і я тобі на лихе… Та не з власної волі, а через натуру зависну жіночу».