Ті слова, мов поштовим голубом, якнайскоріше донесли Ярині Королівській, саме так прозивали в селі маленьку жіночку. Прізвище вона мала звичайне — Будник. А от назвисько вчепили до неї насмішкувате. Спершу, по біді, що розвиднювалася в ній, чотирилітній, наче білий день після досвітку, стали обзивати її Карликівною. А дочувши від когось, що колись у королів прислуговували, розважаючи їх, такі ж маленькі, як Ярина, блазні, то приклеїли насмішку Королівська. Мовби коло королів такій жити й бути, а не в поліському селі, корчомахами та лісами зусібіч, як скатертина китицями, обшитому…
Ярина сказане почула, до баби Секлетки у двір розбурканою індичкою залетіла:
— Чули, хрещонко, що вже стара Шолотиха сказала? — мовила збентежено.
— Еге, — незворушно відказала стара.
— Як мені те пережити? — Лице Ярина до плачу скривила.
Та сліз випустити з себе не вспіла, почувши від сусідки:
— Я ниньки на добро тобі пошепчу, мо’, подіє…
Чеся тоді з-за груші визирала, як тато вже їхніми стежкою та двором помаленьку ступав. Мамка хоч і знала, що він із вранішнього автобуса зійшов, у людей про маленьку жіночку розпитав, де живе, куди йти попросив спрямувати, але чекала на нього вдома. На дорогу не вибігала. Мо’, боялася, а мо’, й не повірила, що то правда.
Хутко в хаті мости[19] повимивала, пити-їсти нарихтувала, подушки на ліжках попідбивала, двома ріжками доверху, гейби білочубих вартових, порозставляла… Будні вбори з себе скинула, новіше плаття зодягла, в косинку білосніжну світлі кучері, наче пір’я в насипку, спакувала.
Вийшла надвір, наблизилася до татка, що саме ступив на обійстя.
Чеся вмент зчудувалася, адже татко, тоді ще зовсім чужий для неї дядько, гой, який високий був! А мамка проти нього, як та пташка, дрібна… Торкнулася його руки здоровезної, він присів ураз. Подзьобав пучками довгих пальців її личко, поцілував скупо в чоло. А врешті пірнув носом у штурмак[20] мамчин, волосся попід ним став чутно винюхувати, очі ще ширше вирячувати.
— У-ум, — вдихнув глибоко і з насолодою, — моя улюблена пом’ятуха з часничком, — дивне мовив.
— Товкачі, — виправила його мамка. — В нас твою пом’ятуху товкачами називають, — усміхнулася.
Чогось одразу про картопляне пюре вони заговорили.
Чеська хихикнула.
Він відсахнувся.
— Дівчинка? То вона? — спитав тихо.
Чеся, втім, добре розчула його низький, як у місцевого диякона, голос.
Мамка ствердно захитала головою, собі мовивши ледь чутно:
— Вона.
І якось так осонцено, бо зі щастям на обличчі, заплакала.
— Чеславо! — за мить крикнула, кривого змокрілого виразу не змінюючи.
— Шо? — прошипіла мала, за стовбур груші ще більше ховаючись.
— Ходи сюди, квітю люба, — ніжно покликала мамка.
Чеся не рухалася і зі сліпого гостя очей не зводила.
— Чеслава? Ти справді її так назвала? — запитав він. Видно було — не на жарт здивувався.
Мамка знову затрясла штурмаком. Та він же того не бачив. Вона тоді муркнула:
— Угу.
— Ярко, чудо ти, ну чесне слово! — притиснув мамку до себе й широко заскалився.
Мамка й собі обвила руками таткову шию, дрібними долоньками поплескала його по дебелій спині й урешті дзвінко захихотіла.
— Я ж тобі казала, що так зроблю! Казала, що ніколи чесного слова здуру не даю, — відповіла.
— Доцю, а підійди-но до татка, — врешті мовив чоловік.
І Чеся звалилася долу. Впала так зненацька, як те роблять доспілі яблука в садку. Чогось ноги підкосилися, й гепнулося дівча побіч груші, не знаючи, як і підвестися.
Ярина миттю підскочила до неї, допомогла хутчіш встати.
— Доню, квітю моя люба, наш татко приїхав, гой! — схвильовано прошепотіла малій на вухо, обійняла міцно, крепко так стиснула, а тоді повела до гостя довгожданого.
Мамка доти рідко про татка споминала. Хіба розказувала, що гарний дуже і добрий, як баба Секлетка. І що приїде він до них неодмінно. І любитиме свою доню. Мамка те відчувала. І мовчки собі чекала.
І дочекалася.
Татко найперше торкнувся Чеславиної щоки. Правої. Там, де біля вушка пресолодкою шоколадною цукеркою, як казала мамка, красувалася її родимка. Лише так вона називала Чесину вроджену плямку. А донька й собі вірила, що її родимка солодка. Щоправда, відчути той предобрий смак зможе лише той, хто покохає Чесю всім серцем, — так мамка колись сказала. Доня, звісно, прийняла те на віру.