А Чеслава перейде ще один життєвий місток і мовби попрямує по своїй колишній вишивці. «Селючка» і вже «дитя міста», яка боїться відчинити хвіртку біля материного двору і все ж наважується. І там, коли вона засне, з’явиться… Втім, романи треба читати.
Володимир Лис
Дерево, що росте в мені
— Мамо, чому ми — такі, а не інакші?
— Нормальні ми з тобою, доню. То, бач, норми тепер інакші. Жаль… Бо то норми тепер — ненормальні…
Розділ І
Розчаровані в долі
«Люблю Тебе, А.!
Люблю вас, дорога мамко!
Бабо Секлетко, і вас люблю!
Але життя я любила найбільше…
Та воно полюбити мене чомусь так і не змогло…
Жаль, що вийшла в нас нерозділена любов…
Така звичайна, така поширена, але така печальна історія…
Не я — перша, не я — остання… така розчарована…
Бо хіба не мають ті нещастя скінчитися?!
Пробачте мене за все, моя дорога мамко!
Усі, кого люблю, пробачте!!!
Але в мене немає більше сил так жити…
Ліпше терпіти біль там, де на нього заслуговуєш…
Прощавайте!
Надірваний альбомний аркуш, із якого глипав синявими кривулями цей «передсмертний» напис, лежав на столі лікарняної їдальні. Сава помітив його, коли підійшов до вікна, щоб роздивитися вечірні пейзажі, намальовані затяжною непогодою. Чи радше навпаки — хлопець укотре взявся розкидати захоплені погляди довкіл мокрих лавочок і похнюплено-зморених через частий дощ дерев, що з висоти четвертого поверху нагадували смачнючі у приготуванні гриби-зонтики. І чарувався. Сава любив осінь, як і дощ, що його зазвичай називав дідом Поганяєм. Мовляв, цей старий і могутній добродій шпурляє з неба зливами не просто так: усе понуре-притомлене-розчароване, що росте на землі та нею ходить, він спонукає прокинутися з напівсну, зібратися, зворушитися, збадьоритися і поквапитися жити далі. Бо коли ж іще це робити, як не тепер? Оту мить, що ось-ось промине, як її не змарнувати та прожити сповна?!
Гриби-зонтики Сава теж любив. Але тепер про них йому марити було годі: дієта вимагала інших харчів і наїдків. І то — здебільше несмачних. Утім, як переконували лікарі, корисних для здоров’я. А здоров’я наразі — найбільш жадана манна небесна кожного, хто щойно в цій незатишній їдальні вдавав, ніби смакує лікарняною їжею, а насправді неохоче її пережовував.
Вечеря, що давала пацієнтам дрібку надії на одужання, завершилася. Завіконним дощовим оркестром і далі диригувала осінь. Сава тримав «передсмертну» записку, що під’юджувала його дізнатися, хто її написав. Бо той, хто її написав, як і Сава, любив життя. Але чомусь розлюбив. Чому? Що його так розчарувало?..
Хлопець пройшовся напівтемним коридором аж до виходу, де на дверях висіла табличка з написом «Алергологічне відділення». Гадав, може, підгледить-добачить щось підозріле в котрійсь із палат із прочиненими дверима. Однак після вечері пацієнти зазвичай бралися до сну, тому в цьому крилі коридору на Саву чекала невдача: двері всіх палат були зачинені.
Вже намірився було вертатися, як почув чиєсь надривне схлипування. Спинився й висунув голову за двері. На майданчику, що єднав приступками третій і четвертий лікарняні поверхи, на вузькому підвіконні сиділа дівчина.
— Усе добре? — запитав.
Вона не відповіла, тільки притихла. Вздовж стін шмигонула темними крильми тривожна, розбуркана тиша. Стало чутно лише неугавний дощовий мотив по-особливому магічного ранньоосіннього шелестіння.
Сава не знав, як чинити. Чи радше не хотів вдаватися до втішання цієї зарюмсаної довгокосої незнайомки. Саме її пишне білясте волосся передусім впало в око юнакові — воно спадало аж за край підвіконня, на якому сиділа, взявши в оберемок підібгані ноги, ця розкисла, наче мох у болоті, плакса. Йшлося не про Савину байдужість, бо насправді хлопець залюбки допомагав усім, хто просив у нього допомоги. Адже люди добре знали, що в Сави то виходить: здавна і не особливо натруджуючись. Просто він завше знаходив що сказати, аби розборонити, примирити, заспокоїти чи то сільських хлопців-задирак, чи рідних батька-матір, чи двох братів і трійко сестер. Недаремно ж навчався на вихователя! А на селі люди з освітою — то вам не абихто чи темнота якась, а всезнаюча і ясна голова! До такої гріх не прислухатися…