Сава не сподівався почути щось подібне. Він вважав, що на підвіконні сидить хоч і доросла, та все ж дівчинка, якій захотілося додому, до мами, або їй щось заболіло, тому й вирішила порюмсати. Але те, що він говоритиме з білокосою дівицею про смерть, та ще й молодих хлопців, йому на думку не спадало.
Утім юнак розумів, що недаремно приходив сюди двічі, недаремно хотів дізнатися, чого ця білявка видерлася на холодне підвіконня, що намагалася роздивитися у темені і що то в неї за убір такий старомодний, мов із музейної скрині поцуплений…
Цікавість усе більше розбирала Саву, закутавши його у сповиток, наче новонародженого дітвака, ще й довгеньким опаском довкруж в’ялого стану закріпивши. Тілом шугували час од часу мурашині рої боязні, атож — дивачку яку зустрів! Вона йому… Так-так, ось воно що! Вона йому на русалку цілковито скидалася! Таку, про яких лишень пишуть або вигадують, що, мовляв, бачили десь серед густого річкового очерету… Ця ж бо сиділа нерухомо, наче безбоязно виповзла на берег погріти від холодної води делікатні боки. Як і дісталася четвертого поверху?!
— Я не думаю, що Бог любить тільки нещасних. Бо тоді нащо йому їх обездолювати? — мовив юнак попри зніяковілість.
Білявка знову взялася схлипувати, але дещо тихіше.
— Може, те, що для одного — недоля, для іншого — щастя? — проговорив запитально. — Бо що не людина — то загадок на шість томів. — Голос злегка дрижав, проте Сава тримався впевнено.
— А чо’ — на шість? — подібно до Савиної гутірки буркнула русалка.
— Просто… шість — то парне число. Три томи хорошого, три томи пустого[3], разом — сутність людини, — роз’яснив.
— Дурня якась, — шморгнула носом невдоволена плаксуха.
— Мій батько все каже, що наша матір — найліпша, що всі роки він був із нею щасливий, а вона доказує, що й половини з їхніх спільно прожитих літ не мала доброї долі. То кому з них вірити? І хто з них ліпший? — почухав за вухом: саме на скронях і потилиці найбільше дошкуляла йому невгамовна сверблячка. — Всі ми однакові, тільки в кожного — свої томи доброго й пустого. Все залежить від того, що саме є тим добрим і пустим для людини, — провадив Сава. — Нам — що? Ми, діти, й собі по-різному вважаємо. Найстарша сестра каже: «Таки так, мама заслуговує на ліпшого чоловіка». А братам і мені й так живеться неплохо[4]. Ну сваряться, ну б’ються деколи… А де та ідилія? Хіба є щасливі й ідеальні сім’ї? Нема.
Дівчина й далі дивилася вглиб ночі, проте видно було, що вона таки слухає «дурню» цього чудного хлопця.
— Так само немає щасливих та ідеальних людей, бо в кожного радості з болем — теж на шість томів, — вів далі Сава. — Тільки ясно, що різна та радість і біль у кожного свій, інакший… Може, котрусь жінку і справді чоловік шанує, не б’є, як от я свою, — ніколи й не зачеплю! — змахнув увись вказівним пальцем. — Але більше все ж таких пар, що живуть у брехні. Або тримаються купи через гроші. Або ще через якусь мару… Та що там казати — навіть саме слово «щастя» тепер не в моді! Ти телевізор дивишся? — спитав сміливіше незнайомку. Але враз додав: — Ото-то. Ти ж бачиш, що там показують… Біди, горе, сльози… Оте — і в моді. Кому ти треба зі своєю радістю, зі своїми успіхами?! Хіба собі.
Сава зачинив двері відділення, бо йому спало на думку, що їхня з русалкою говірка може привернути увагу когось небажаного. Відтак присів, обпершись об холодну стіну, і продовжив упевненіше:
— Але й радості стопроцентної теж не буває. Бо всього — три на три, як я казав. От навіть я. Ніби й задоволений життям: маю батька, матір, сестер, братів, кохану дівчину, — знову пошкріб шию. — Вивчився, оформлюся в садок, почну працювати, свої гроші заробляти… Але зараз лежу в лікарні і ніхто не знає, чо’ в мене алергія, як вивести з мене ту непоясниму болячку… То є чому радіти? Нема. Але й не страшно так, щоб аж на шість томів. Щасливий я тепер наполовину.
— Як ти можеш порівнювати смерть молодого хлопця з якимись там прищами, га? — тихо, проте гнівно запитала білявка.
— А я не порівнюю, — відповів Сава. — Я кажу, що хоч я в цілому й задоволений життям, але тепер — ні. Нині я — нещасний. Бо нічого стопроцентного нема. Всюди всього — половина…
— …золота середина, — бездумно додала дівчина.
— Може, той, за ким ти так побиваєшся, теж мав якісь проблеми або таємниці або щось мучило його, й у сто тисяч разів більше, ніж мене — мої болячки чи навіть тебе — твої страждання?