Марія Кіндратівна співчутливо похилитала головою, мов надламаним квітковим пуп’янком, а Сава змовчав, пережовуючи м’якуш білого хліба.
— То так, Саво, хоб ти знав, нервові зриви закінчуються, — зирнув на юнака чоловік. — Хоб ти знав, що вміти втримати себе в руках — то велике діло! Але не завше те виходить. Яким крепким, здоровим не був би чоловічисько, є така сила, що підкошує його, як ото серп натину[5], враз, огулом[6], ач, і нема ніг! Ач, і лежиш, як каліка. Але біда не в ногах, Саво, біда в тому, що підводитися не хочеш, розумієш? — сумно глянув на хлопця.
— Щось ви загадками говорите, дядьку Миколо, — відповів юнак.
— Які там загадки, поживеш — побачиш, тоді згадаєш дядька бородатого, — продовжив слабий неясну балаканину.
— Так-так, у нас колись сусід так само ходив-ходив, а потім раз — і інсульт, два — і спаралізувало, — підтримала розмову Марія Кіндратівна.
Але чоловіки сказане нею пропустили повз вуха. Авжеж, дядько Микола глибше копнув своїми думами-казаннями, та жінці того не зрозуміти — прочиталося в їхніх поглядах.
— Видно, вельми дорогим для вас було те, що отак-во скосило, ще й одібрало бажання підводитися, — Сава вирішив не переривати цікавої балачки. Бо раніше цей сивий дядько розповідав хіба байки про сільські трапунки та пертурбації. А цього разу те, що сказав, нема сумніву, стосувалося його особисто і було вельми важливим.
— Я, Саво, втратив найдорожче, я свою єдину дитинку не вберіг, — на диво хутко став відкриватися сивочубий чолов’яга. — Малесенька вона була, така, як ото ваша Настя, — звернувся до повнолицьої пані Марії. — Три роки мала. Пташечка моя, Галочка. Пізньої осені те було. Я листя вигрібав у садку, а вона, доця моя, квіточка найхоріщенька[7], коло мене крутилася. Бігала, гралася, човгала оранжевими чобітками, сухолист носаками підкидала… Як тепер бачу, — скривився, поквапними слізьми без грама сорому вмився. — Я й не помітив, коли вона з-перед очей згубилася. А як спохватився… Ой-ой… — Недужий розповідач укотре відразливо шморгнув носом і по-дитячому голосно захлипав.
Над столом зависла хмара ніякового мовчання.
— Гуси, — врешті видушив із себе дядько Микола. — Вони так галайкотіли[8], що на краю села, певно, чути було, — роз’яснив не вельми зрозуміло. — Вона ж за ними побігла, — додав крізь давкі сльози. — Пташечка моя, Галочка… Вони — до води, і вона — за ними, — вкотре вибухнув плачем. — Вони — на середину ставка, і…
Махнув рукою, натякаючи, що не має сил до кінця те все доказати.
А Сава й сам допетрав[9], до чого дядько Микола веде. Вловив, що його трирічна донечка втопилася і що через надсильний пережиток відтоді страждає він алергією на холод і на велику воду. Тому й купається в балії… Горе невимовне стерпів цей укритий задавненою сивиною поліщук, ой нестерпне горе!
Юнакові стало дещо зле. Йому подумалося, що за свій двадцять один із гаком рік він не наслухався стільки прикрих і печальних історій із життя, як отут, у лікарні, за тиждень. Вдома Сава намагався новин по телевізору не дивитися, кримінальних хронік у газетах не читати. Радше про хороше думав, як от про Лілечку. Часто, коли згадував кохану, то замилуванням її вродою, а не сумнівами та журливістю свої помисли повивав. Планував спільне життя-буття, уявляв пристрасні любощі-голублення… О, знав, що вони мають бути особливими! Бо пошлюбленими, а отже, розкутими. Не такими, як були дотепер, — боязкими й недолугими. Скоро прийде кінець отим примітивним ласкам і недовершеним пестощам. Сава мріяв про інакшу любов, справжню, таку, про яку в книжках читав і в кіно бачив. І вона невдовзі прийде. Ох!
Пристрасні думки й кохання жагуче покваплюють — вірив.
А тут — то золотоволоска зі своїми нещастями, то дядько Микола…