І так захотілося Саві втекти з цієї білостінної, просмерділої їдкими медикаментами пропасни[10], аби не чути подібних історій! Так закортіло зачинитися наодинці в улюбленому домашньому гаражі й забутися! Втім, саме цієї миті він відчув неймовірну потребу почухати чи то пак роздерти до крові свої руки в ліктьових згинах, плечі, шию, скроні й груди, що були вкриті сухими кровоточивими ранками, — болячка враз дала про себе знати, ще й указала, де ниньки Савине місце і що не варто на нього аж так нарікати, бо лишень тутечки бодай чимось стараються зарадити його прикрій хворості.
Ти тут, бо не од тебе залежить, де тобі опинитися…
Хто ти сам проти невдачі?
Хто ти сам проти недуги?
Як і цьому дядькові знедоленому не покерувати своїм кволим здоров’ям…
Як і цій жінці не осилити онуччину слаботу…
Як і золотоволосці… Годі їй упоратися з давким розпачем, мусить кричати, що їй потрібна поміч, — не просити, бо хіба тоді почують?..
Усі ми залежні від інших…
Усі ми залежні від чогось…
А від здоров’я — найбільше.
Хто ти, коли сам-самісінький? Де ти тоді?..
Лише обставини годні зробити тебе кимось. Лише вони формують твоє життя, що, мов мозаїка, складене з фрагментів багатьох схожих за кольорами картин…
Сава іноді уявляв справжнісінькі павутини, що утворювалися з його мінливих міркувань і густо снували попід лікарняною стелею, аж видко було ті недбалі просвітчасті завитки…
Кожне конкретне приміщення, населений пункт, країна збирають докупи тих людей, чиє місце саме там, а не деінде. А чому так? Мусить кожен сам у себе розпитати, в чому підмога обставин, що в них утрапив, сам має спізнати…
Кого з людини ліпиш, недуго?..
— Чого ж ви її не врятували хутчіш?! — мовила Марія Кіндратівна, чим іще більше розбуркала розтривоженого бородая.
Він так заридав, що аж почав захлинатися власними слізьми.
Сава хутко знайшовся: обійняв чолов’ягу й по-синівськи так поплескав по плечу.
— Тримайтеся, дядьку, бо, як бачите, ніхто замість вас те не зробить, — проговорив стиха, бо досі по-інакшому думи думав. — Ніхто замість вас, надламаного бадилля, не підведеться, — додав. — Самі мусите… Інакше зів’янете, зсохнетеся чи й зогниєте, — сказав, не добираючи слів.
— Ох! — скрикнула немолода Марія, затряслася її правиця, притулена до вуст, засіпалися повіки, попадали долу сльози, як гречана крупа з ложки незграбного їдця.
Дядько Микола тим часом, погоджуючись із Савою, похитав збілілою, мов притрушеною при молотінні свіжим борошенцем, головою.
— Ніхто, Саво, не підведе, як сам того не зробиш, — підтакнув юнакові. — Жінка моя все життя винуватить мене у смерті Галочки. А я й не одбріхуюся. Не виправдовуюся. Змирився з тягарем, що каменюкою мене тисне. Тому й живу так, як живу. Мучуся, — конкретизував. — Бо є за що. Я й не жаліюся вельми, чесно, — звів урешті погляд на сусідів по столу. — Мо’, одмучуся тут, то на небі легше буде, — додав. — Але якби тридцять літ тому я аж так не побивався, то трохи легше жив би весь цей час, — недоладно витер серветкою з лиця мокроту. — Слухай, хлопче, дядька, поки живий, бо як умру, ніхто тобі того не скаже, — зачав звичну гутірку. — Легше стався до того, що тобі випадає пережити. Бо як не зважиш, то сам бачиш, що може бути, — намірився завершити відверту розмову. — Ніщо не повинно накривати людину чорним страхом, затуманювати мозок, призводити до нервових зривів, непоправних стресів, одбирати бажання жити. Бо в темноті нічо’ не видно, навіть себе… А на себе тре’ дивитися, себе забувати не можна. Я того не знав колись, тепер шкодую…
— Йой, та не може такого бути, щоб отак-во нерви нас каліками, прости Боже, робили, — мовила на те Марія Кіндратівна.
— Думайте, як знаєте, а я вас попередив, — коротко відповів сивобородий чоловік і прислухався.
— Підходьте по десерт! — почулася здаля довгождана новина, й він почимчикував за малопомічною, проте необхідною наразі склянкою узвару та свіжою і пахнющою, як казав, булочкою.
Сава й собі підхопився з-за столу, але хряпнув навспак — цієї миті до їдальні ввійшла золотоволоска.
Вона була вбрана в домашній світло-зелений махровий халат. Обута в салатові капці. Волосся мала заплетене в довгу косу, й, викладене довкіл голови аж трьома кружалами, те плетиво створювало доладну зачіску.
Сава чомусь звів уста в півусміху. Ще поспостерігав, як дівчина сіла за стіл, тричі пригубила гречану кашу, яку їй люб’язно підніс немолодий сусід по столу, й відсунула тарілку. Дістала з кишені фломастер, згорток паперу і щось на нім вивела.