Коли Сава нарешті підвівся з-за столу й рушив за узваром, дівчина мовчки до нього підійшла й, ховаючи погляд, простягнула записку. Сама ж загубилася за дверима їдальні.
«Він помер за два тижні до нашого весілля», — прочитав Сава, забачивши точнісінько такий почерк, як у вчорашній «передсмертній» записці.
І знову відчув давкий жаль.
«Нічо’ собі, — почухав одразу за обома вухами. — От, май’, комуняка!» — гримнув подумки.
Вона й цього разу сиділа на підвіконні. Обхопила руками ноги, мов якусь дорогоцінну ношу. Зеленавий халат не давав мерзнути, ноги тепер теж не синіли, бо ховалися в теплій домашній обуванці.
Хутко ум’явши бодай трохи смачнішу за гречку духмяну булочку, Сава поспішив на пошуки таємничої русалки й укотре надибав її на майданчику зі східцями. Заледве прочинив двері й визирнув із коридору, як вуста самі скомпонували слова:
— Радий, що ти жива.
Золотоволоска, як і вчора, поїдала очима завіконне життя-буття.
— І вони живі, — вказала на вчорашніх «знайомих».
Сава підійшов до вікна, глянув углиб двору й побачив того-таки таточка з малим згорточком на руках. Але нині надворі квітнув погожий осінній ранок, тож бідкатися, що ті двоє замерзнуть, було годі.
— Це добре, — злегка всміхнувся юнак.
— А я ніяк не хочу жити, ніяк не хочу жити, не хочу, не хочу! — Дівчина закрутила білокосою головою й заридала.
Сава піймав себе на думці, що волів би обійняти незнайомку, втішити, розрадити. Але ні, він цього не зробить, бо якби те побачила Лілечка?..
— А як саме він загинув? — насмілився запитати, мовлячи про себе: «Та вже будь-що-будь».
— Просто… я не зможу цього пережити й перебути. Змиритися з цим не зможу ніколи! — заквоктала дівчина, наче курка на сідалі, мовби й не розчула запитання Сави. Говорила своє. А хлопець слухав.
«Добре, що в істерику не впадає», — подумав іще.
— Чого саме мені така доля судилася? Чого саме на мене стільки страждань насипалося? — лепетала незнайомка, плачучи. — Спершу татко помер: ще малою мусила з ним розпрощатися, потім дядька Мішку в тюрму запроторили, де пропав, бідолашний… Я його так любила… А тепер-от Андрійка не стало. Не стало! Забрали від мене і його! — ридала. — Нащо тепер мені ті коси довжелезні?! Нащо взагалі теперка жити?! Не треба! Не хочу! Не буду! — скрикувала.
Сава й поворушитися не смів.
А дівча вело своє.
— Він до неї ходив довго, більш як рік ходив, — плела словесні кошелі, годі було й розтовкмачити, що й до чого. — Вона ж бо — царівна! А я хто? Я — ніхто. Як люди казали, виплодок маленької жінки. Дитиня сліпця. Чудо горохове, що звалилося на двох калік хтозна-звідки… А вона — як намальована! Я й сама те знаю і бачу… Вивчилася аж на лікарку. Білий халат, біла шапка, білі руки… А я хто? Повариха з дипломом петеушниці. Каструлі в школі мию. Котлети з хліба, бо таким є державне м’ясо, для невдячних школярів ліплю, — витерла махровим рукавом мокроту попід носом.
Сава тим часом аж відчув аромат м’ясних смаколиків, бо з хліба котлет таки не уявляв.
«Ліпше про котлети не казала б», — кинув думкою.
— Вона завжди була найкрасивішою! Найкращою! Відмінниця у школі, співуха на ціле село, в’язальниця, вишивальниця, ще й вродливиця неземна! А тут — уже й лікарка, рятівниця всіхня й помічниця незамінна. Не ходила на свій медпункт, а пливла, як та лебідка. Тільки не біла, а чорнокрила. Бо не було в ній добра до нього. Їй би лише познущатися з того свого простака кавалера. Він їй — душу, а вона йому — насміхи. Він їй — серце, а вона йому — побрехеньки.
Сава нарешті дійшов, про що йдеться. Золотоволоска про коханого Андрія мову вела та якусь його зрадливу полюбовницю.
«Як же він загинув?» — не полишала Саву цікавість. Але він мовчав.
— А їй що? Вона раз у раз до району їде, навіть в область на всякі наради. А там хіба такі простаки, як Андрій? Аякже! Ясно як білий день, що там такі ж білорукі красунчики, як вона сама! А він страждає, метається, як той щур у западні, спокою не знає…
Сава зауважив, як цієї миті дівчина забула про сльози і її обличчя раптово обтягла маска з виразом ненависного людиська.
— Потім сам мені признавався, що вона його до хати тільки через вікно впускала, щоб батьки не бачили, з ким кохається. А на ранок так само через вікно випускала, щоб він, як нишпорка, між деревами в садку чаївся, непоміченим додому вертався… Він же до неї пішки приходив із сусіднього села, дванадцять кілометрів ішов! А часто й біг! Такий дужий був… Андрійко мій, який же він був дужий, — знову захлипала. — Зимою купався, як ті безстрашні моржі, влітку на турніках підтягався, м’язи, гой, які мав, такі хіба по телевізору показують! Який же він красень був, Андрійко мій! Я не можу змиритися, що його не стало, я того не витримаю! — вдарилася в сльози, але ненадовго. — Хіба їй треба була його любов?! Як вона не дозволяла йому підводою до хати під’їхати, приказувала, щоб навіть велосипедом не їздив, бо то не почотно! А їй треба, щоб усе було почотно! Все, до останньої крапельки, — про плач призабула. — Ні, їй тільки його дужість потрібна була, його тіло міцне, як у дуба, його зріст, як у величного правителя, його хоріство[11]. — Дівча знову заскиглило, мов цуценя, видно, вкотре стали перед очима обриси коханого. — То вона йому на смерть поробила, — злісно додала.