Можливо, багатьом здасться, що цю думку можна спростувати прикладами життя і смерті деяких римських цезарів, тих, хто, незважаючи на чудову поведінку і велику силу душі, втратив скіпетр або загинув від рук зловмисників. Щоб відповісти їм, я розгляну, які з них були правителі, і покажу, що причини їхньої загибелі не суперечать сказаному вище. Для цього досить узяти підряд кількох цезарів, що змінювали один одного на троні, починаючи від Марка-філософа до Максиміна, тобто Марка, сина його Коммода, Пертінакса, Юліана, Севера, його сина Антони Каракаллу, Макріна, Геліогабала, Олександера і Максиміна. Передусім відзначимо, що коли іншим державам доводилося приборкувати лише свавільну знать і непокірний народ, то римські цезарі мали ще один клопіт: вони мусили терпіти кровожерних і жадібних солдатів. Ось у чому і криється причина загибелі багатьох правителів. Годі було задовольнити одночасно солдатів і народ. Адже народ, люблячи спокій, любив мирних імператорів, солдати ж любили войовничого владаря, такого, хто був би свавільним, жорстоким і хижим. Вони під'юджували його проти народу, щоб мати змогу дістати подвійний жолд і наситити свою жадібність і кровожерність. Ось так і виходило, що коли цезарі не мали від природи або не здобували своїм хистом достатнього впливу для того, щоб тримати в руках солдатів і народ, то вони гинули. Більшість із них, надто ті, кому сидіти на троні було новиною, побачивши, як важко примирити ці дві протилежні партії, воліли потурати солдатам, мало бентежачись кривдами, чиненими народу. Таке рішення було слушне: оскільки правителі не можуть уникнути чиєїсь ненависті, вони повинні передусім намагатися уникнути ненависті загальної. Якщо цього не пощастить добитися, їм треба якось примудритися уникнути бодай ненависті тих, хто сильніший за інших. Тому новообрані цезарі повинні бути особливо щедрими на ласку, охочіше триматися солдатів, ніж народу. Щоправда, не всіх тут чекає успіх, це залежить від того, наскільки владар зуміє змусити солдатів шанувати себе.
Саме з цих причин Марк, Пертінакс та Олександер, люди скромного життя, поборники справедливості, вороги жорстокості, людяні й добрі, мали всі, окрім Марка, сумний кінець. Один Марк жив і помер у великій пошані, бо трон йому дістався у спадок, і він не потребував ні солдатського, ні народного визнання. А крім того, маючи багато чеснот, за які його шанували, він ціле своє життя тримав солдатів і народ у руках і ніколи не викликав ні ненависті, ні зневаги до себе. Але Пертінакс став цезарем проти волі солдатів; призвичаєні до розбещеного життя за імператора Коммода, ці солдати не могли винести дисципліни, введеної в армії Пертінаксом. Тому вони його зненавиділи, а потім ще й почали зневажати за його похилий вік. Ось так і став їхньою жертвою імператор на самому початку свого правління.
Тут треба зазначити, що ненависть породжується як добрими, так і лихими справами. Ось чому трапляється, як я вже казав, для збереження держави відходити від доброчесності. Адже якщо всі ті, хто тримає тебе при владі, — народ, солдати чи панство, — звикли до розбещеності, і тобі доводиться потурати їхнім примхам, задовольняти їх, то тоді добрі справи — вороги твої. Але повернімося до Олександера. Як зазначалося серед інших похвал його доброті, за чотирнадцять років правління цей імператор нікого не стратив без суду. Одначе, вважаючи його за людину зніжену і надто підвладну впливам матері, його почали зневажати, аж поки військові, змовившись, не вбили його.
Якщо тепер для контрасту згадати таких імператорів, як Коммод, Север, Антонін Каракалла й Максимін, то ми побачимо, що це були найбільші лиходії й хижаки. Задля вдоволення солдатів вони не зупинялися ні перед яким знущанням над людьми, і всі вони, крім Севера, закінчили погано. Север відзначався такою доблестю, що, незважаючи на гноблення народу, зумів, завдяки дружбі з солдатами, весь час панувати щасливо. Ця доблесть викликала захват у солдатів і народу, причому народ торопів перед ним, а солдати божествили його.