Саме з цих міркувань, по-моєму, венеційці розпалювали у підвладних їм містах чвари гвельфів і гібеллінів, і хоч вони ніколи не допускали кровопролиття, а все ж підтримували цей розкол, щоб громадяни, поглинуті своєю сваркою, не об'єдналися проти них самих. Як бачимо, все це потім обернулося на їхню ж голову. Адже після поразки венеційців під Вайлою одна з цих партій осміліла і відняла у них всі володіння. Отже, така політика веде до послаблення владаря, бо в сильній державі не терплять таких угруповань. Вони вигідні лише в мирний час, коли, користуючись ними, можна легше панувати над підданцями, та тільки-но вибухає війна, стає одразу очевидно, наскільки це небезпечно.
Звісно, владарі стають великими, коли змітають усі перешкоди на своєму шляху. Тому новому владареві ніби для возвеличення доля посилає більше ворогів, ніж владареві спадковому. Вона змушує його битися, щоб дати нагоду перемогти їх і піднятися ще вище. Виходячи з цього, багато хто думає, ніби розумний владар повинен при зручній нагоді хитро підбурювати проти себе ворогів, щоб, подолавши їх, ще більше прославитися.
Для владарів, особливо нових, часто виявлялися кориснішими й вірнішими ті люди, які на початку їхнього правління здавалися ненадійними, ніж ті, хто спершу тішився їхньою довірою. Владар Сієни Пандольфо Петруччі правив своєю державою, спираючись більше на тих, кому він зразу не довіряв, ніж на людей лояльних. Але тут не можна узагальнювати, бо все залежить від конкретних обставин. У всякому разі, владареві не становитиме труднощів залучити на свій бік тих, хто на початку правління був його ворогом, а потім сам став потребувати його підтримки. Вони знають, що розвіяти упередженість до них владаря можна тільки ділами, отож намагаються служити їм особливо старанно. Тому владар завжди матиме більше користі від них, а не від тих, хто надто переконаний у його доброму ставленні до них і через це занедбує його інтереси. У зв'язку з цим я закликаю правителів, котрі прийшли до влади з допомогою заколотників, добре подумати, чим ті керувалися, допомагаючи їм. Якщо ними керує не любов до підтриманих владарів, а лише невдоволення колишньою владою, то новому повелителеві навряд чи пощастить зберегти з ними дружбу, бо він не зможе задовольнити їх. Виявляючи цілі таких людей на прикладах давньої і сучасної історії, владар побачить, що йому легше здобути друзів серед прихильників старого порядку, тобто серед його ворогів, а не серед тих, хто через невдоволення режимом зробився його спільником і допоміг йому захопити владу.
Для зміцнення своєї безпеки владарі завжди будували фортеці, щоб відбити охоту у ворога нападати на них і щоб зупинити його перший натиск. Ця тактика похвальна, бо нею користувалися ще в античні часи. Одначе в наші дні ми бачили, як месер Нікколо Вітеллі зрівняв із землею дві фортеці в Чітта-ді-Кастелло, щоб утримати це місто. Гвідо Убальдо, герцог Урбіно, відвоювавши в Цезаря Борджи свої володіння, зруйнував дощенту всі фортеці цієї провінції — він вважав, що без них ворогам буде важче знов позбавити його влади. Так само вчинили й Бентівольйо після свого повернення до Болоньї. Отож, залежно від обставин, фортеці бувають потрібні чи непотрібні. З одного боку, вони чимось стають тобі в пригоді, а з другого — завдають шкоди. Щодо фортець можна зробити такий висновок: якщо владар боїться більше народу, ніж чужинців, то йому треба зводити фортеці; якщо ж він більше боїться чужинців, ніж народу, то неварто за це братися. Замок, збудований Франческо Сфорцою в Мілані, завдав дому Сфорци більше клопоту, ніж інші заворушення в цій державі. Тому найкраща фортеця — це прихильність народу, бо якщо ти йому ненависний, ніякі фортеці тебе не врятують — на допомогу повсталому людові завжди поспішать чужинці. В наш час не було такого випадку, щоб фортеці стали в пригоді якомусь владареві, окрім хіба що графині Форлі після смерті її чоловіка, графа Джіроламо. Замок допоміг графині сховатися від нападу народу, дочекатися підмоги з Мілана і вернути їй трон. Як на те, з-за кордону народові тоді не могли допомогти. Але потім фортеця не врятувала графині, коли на неї напав Цезар Борджа, а ворожий їй народ поєднався з чужинцями. Тому і першого, і другого разу для графині було б куди безпечніше не викликати ненависті народу, ніж мати в своєму розпорядженні замок.
Отже, взявши до уваги це все, я хвалитиму і того, хто будує фортеці, і того, хто не будує. Зате я гудитиму того, хто, покладаючись на фортеці, нічого не робив для того, щоб народ перестав його ненавидіти.
РОЗДІЛ XXІ