Римляни в захоплених ними провінціях добре дотримувалися цих правил, засновували військові колонії, брали під крило слабкіших, не розширюючи їхньої влади, приборкували сильних і не допускали впливу чужоземних царів. Я хочу обмежитися лише прикладом однієї країни — Греції. Римляни підтримували ахейців та етолійців, сплюндрували Македонське царство, вигнали Антіоха. Проте, незважаючи на заслуги ахейців та етолійців, римляни не дали їм змоги розширити ці держави. Так само ніякі умовляння Філіппа не схилили їх заприязнитися з ним, не урізаючи його влади, а могутність Антіоха не могла змусити римлян погодитися на те, щоб він здобув у цій країні якісь володіння. Римляни в цих випадках діяли, як мають діяти всі мудрі правителі, які повинні зважати не лише на заколоти уже наявні, але й можливі в майбутньому, запобігаючи їм якнайретельніше; адже легко зарадити, коли бачиш здалеку, але якщо вижидати, поки події підуть близько, то давати ліки буде вже пізно, бо недуга стала невиліковна. Тут відбувається те саме, що, за словами лікарів, буває при сухотах, які спершу легко вилікувати, аж важко розпізнати, а з плином часу, якщо їх зразу не втявшій і не лікували, хворобу легко розпізнати, але ваш зцілити. Те саме буває і в справах держави: розрізняючи здалеку майбутнє лихоліття, що дано, звісно, лише мудрому, можна швидко йому зарадити, але якщо, не зрозумівши його вчасно, дозволити злу розростися до того що його узнає всякий, тоді ради більше нема. Тому римляни, такі далекоглядні щодо ускладнень, завжди з німи справлялися і ніколи не давали їм накопичуватися, аби лиш уникнути війни. Вони знали, що війна, яка не усувається, а тільки відкладається, вигідна ворогові. З тієї ж таки причини вони хотіли провадити з Філіппом та Антіохом війну в Греції, щоб не довелося воювати з ними в Італії; вони могли тоді ухилитися і тої, і тої війни, але не побажали. Їм ніколи не подобалися слова, які не сходять з уст сьогочасних наших мудреців: «тішитися благом виграного часу»; навпаки, вони чекали цього блага лише від своєї зваги і передбачливості: час жене все перед собою і може принести добро, як і зло, зло, як і добро.
Та вернімося до Франції і погляньмо, чи вжила вона бодай один якийсь захід з усіх указаних вище. Я говоритиму про Людовіка, а не про Карла, бо він довше утримував свої володіння в Італії і хід його дій тому ясніший: ви побачите, як він робив протилежне тому, що треба було робити, для утримання чужої йому держави.
Король Людовік був закликаний до Італії честолюбством венеційців, які хотіли завдяки його навалі захопити половину Ломбардії. Я не збираюся осуджувати цю постанову короля; оскільки він намагався утвердитися в Італії а друзів у цій країні він не мав, і, навпаки, всі двері були для нього закриті через поводження короля Карла, — Людовік мусив брати собі спільників де тільки міг, і, певне, задумана справа вдалася б, аби не допустився король маху в інших своїх заходах. Захопивши Ломбардію, король одразу ж повернув собі вагу, втрачену Францією через Карла. Генуя здалася, флорентійці стали його союзниками маркіз Мантуанський, дук Феррарський, дім Бентівольйо, графиня Форлі, правителі Фаенци, Пезаро, Ріміні, Камеріно, Пйомбіно, міста Лукка, Піза, Сієна — усі наввипередки пропонували йому свою приязнь. Тепер венеційці могли нарешті побачити нерозсудливість ухваленої ними постанови: бажаючи захопити дві місцевості в Ломбардії, вони зробили короля паном двох третин Італії. Подивіться ж, як легко було королю зберегти свою вагу в Італії, якби він дотримувався згаданих засад, а саме: забезпечив би захист і безпеку всім своїм союзникам, численним, але слабким; вони тремтіли — хто перед папою, хто перед венеційцями, — і тому мусили завжди тягнути руку за ним: з такою підмогою король легко міг убезпечити себе од усіх, хто ще залишався при силі. Але не встиг король вступити до Мілана, як він зробив прямо протилежне, і допоміг папі Олександерові захопити Романью. Наважуючись на це, він не зміркував, що таким чином послабляв себе, відштовхуючи друзів і тих, хто шукав у нього сховища, і ще більше зміцнював Церкву, приєднуючи до влади духовної, такої впливової, ще й таку велику світську владу. Допустившись першої помилки, король уже мусив іти цим самим напрямком далі, і зрештою йому довелося особисто явитися в Італію, щоб покласти край властолюбству Олександера і перешкодити йому стати володарем Тоскани. Мало того що король підняв Церкву і сам позбавив себе друзів, але, бажаючи придбати королівство Неаполітанське, він поділив його з королем Іспанії. Досі він був вершителем долі Італії, а тепер увів туди суперника, до якого могли бити чолом усі честолюбці і невдоволені в цій країні; нарешті, він міг залишити в Неаполі короля, як свого данника, але він його вигнав, щоб посадити такого, якому було до снаги прогнати самого Людовіка.