Прагнення розширювати свої володіння — річ, звичайно, дуже природна й світова; коли люди роблять для цього все, що можуть, їх завжди за це хвалитимуть, а не хулитимуть; але коли в них нема на це сил, а вони прагнуть завойовувати будь-що, то це вже помилка, яку слід засудити. Тим-то, якщо Франція з наявними у неї силами могла напасти на Неаполь, вона повинна була це зробити; якщо вона цього не могла, не треба було його ділити. І якщо поділ Ломбардії з венеційцями ще можна вибачити, позаяк Франція завдяки цьому утвердилася в Італії, то поділ Неаполя заслуговує осуду, оскільки не виправдувався такою самою необхідністю. Отож Людовік зробив таких п'ять помилок: він перебив малих князьків, збільшив в Італії могуть того, хто був могутній, ввів до неї щонайдужчого чужинецького володаря, не оселився в ній, не заснував там військових колоній.
Поки він був живий, навіть ці помилки, можливо б, не зашкодили йому, якби він не допустився шостої — не почав відбирати державу у венеційців. Річ у тім, що було б цілком розумно і слушно їх послабити, якби він не створив могутності Церкви і не закликав до Італії іспанців, аж оскільки він уже зробив і те, і те, йому ні в якому разі не слід було допускати розвалу Венеції. Адже поки венеційці були сильні, вони завжди утримали б інших від захоплення Ломбардії, бо погодитися на це вони могли б, тільки зробившись панами тих, хто захопив; ніхто інший, зі свого боку, не захотів би забирати Ломбардію у Франції, щоб віддати її венеційцям, а іти на зіткнення з ними двома ж в кого б не вистачило зухвалості. І якби хтось сказав: король Людовік передав Романью Олександерові, а Неаполь Іспанії, щоб уникнути війни, то я, спираючись на вже сказане вище, відповім: ніколи не слід допускати розвиватися неладу з бажання уникнути війни: вона не усувається і тільки на шкоду тобі ж таки відкладається. І якби хтось ще б став посилатися на обіцянку, дану пані, влаштувати йому цю справу на подяку за розірвання шлюбу короля і за кардинальську шапку, дану архієпископі Руанському, відповіддю моєю буде сказане далі про те, що таке слово Державця і як його треба виконувати. Отак король Людовік утратив Ломбардію, тому що не зважав ні на одне правило, яких дотримувалися інші люди, ті хто завойовував країни і хотів їх утримати. В цьому нема нічого дивовижного — навпаки, все цілком зрозуміле й закономірне.
Про цей предмет я говорив у Нанті з архієпископом Руанським, коли Валентино, як називали в просторіччі Цезаря Борджу, сина папи Олександера, займав Романью. Коли кардинал сказав мені, що італійці нічого не розуміються на військовій справі, я відповів, що французи нічого не тямлять у державних питаннях, бо якби вони в цьому розбиралися, то зроду не допустили б такого посилення Церкви. Досвід показав, що могутність папи та іспанців в Італії було створено Францією, а поразка в Італії французів влаштована ними. Звідси випливає загальне правило, яке не буває хибним ніколи або ж буває таким дуже рідко: хто допомагає могутності іншого, той гине, бо могутність ця створена спритністю або силою, і те, і те будить підозру того, хто цю могутність здобув.
РОЗДІЛ IV
Розважаючи над тим, як важко утримати завойовану державу, можна було б дивуватися тому, що сталося по смерті Олександера Великого, котрий за кілька років зробився повелителем Азії і сконав одразу ж по її завоюванні; здавалося природним, що все це панство повстане; а проте Олександерові спадкоємці утрималися там, і при цьому як і мали якісь клопоти, то ці клопоти були породжені власними їхніми чварами. Я відповім, що всі монархії, відомі в людській історії, правилися двома способами: або одним Державцем, і тоді всі інші тільки раби, які допомагають йому правити державою як служники, єдине з його ласки й призводу, або Державцем і баронами, які дістають баронську гідність не з ласки короля, а за свою блакитну кров. Такі барони мають свої власні володіння і підданців, які визнають їх панами і переймаються до них природною прихильністю. У тих державах, де править Державець зі своїми слугами, влада Державця більша, бо люди в цій країні нікого, крім нього, над собою не визнають і якщо слухаються ще когось, то тільки як служника Державця, або чинника, не відчуваючи до нього ніякої особливої симпатії. В нашу добу прикладами цих двох способів правління є турецький султан і король Французький. На чолі Туреччини стоїть один султан, усі інші його раби; поділивши свою імперію на санджаки, він посилає туди намісників, міняє і зміщує їх як йому заманеться. Зате король французький оточений численними вельможами, визнаними і цінованими своїми підданцями, у цих вельмож є привілеї, і король без ризику для себе забрати їх не може. Тим-то, хто вивчить і те, і те царство, зрозуміє, що дуже важко підбити Турецьку імперію, але якщо вона вже підбита, то утримати її зовсім легко. Причини труднощів завоювання Турецької імперії полягають у тім, що напасник не може ні бути закликаний тамтешньою верхівкою, ні розраховувати полегшити собі завдання заколотом султанського наближення. Вище було вже сказано, чому це так. Оскільки всі раби і завдячені йому, то підкупити їх важче, а якби навіть це і вдалося, то пуття від цього мало, бо з тієї ж таки причини такі люди не можуть повести за собою народ. Отже, тому, хто нападає на султана, треба сподіватися зустріти єдину силу, і йому слід більше розраховувати на власні сили, ніж на чвари у супротивника. Але коли той уже переможений, розбитий у бою і не може знову зібрати військо, то боятися слід хіба що роду колишнього володаря; коли з ним розправитися, то опасуватися більше нікого, бо народ іншим не йме віри. І якщо до свого тріумфу звитяжець не міг покладатися на султанових підданців, то після перемоги їх можна зовсім скинути з рахуби. Протилежне відбувається в царствах з такими порядками, як у Франції, бо ти легко можеш туди вступити, заручившись підтримкою якогось місцевого вельможі; адже й серед них завжди знайдуться невдоволені й охотники до змін. Ці вельможі, з відомих уже причин, можуть прокласти тобі шлях і сприяти твоїй перемозі; але якщо ти потім захочеш її закріпити, то матимеш мороку як з тими, хто тобі прислужився, так і з тими, кого ти скривдив. Не досить буде тобі викоренити династію Державця: адже вціліє родова знать, яка й очолить нові перевороти, і ти, не маючи змоги ні вдовольнити її, ні розчавити, втратиш цю державу, тільки-но трапиться нагода. Тепер, якщо ви подивитеся, який саме був устрій у царстві Дарія, то побачите, що воно подібне до турецької монархії; тому Олександерові треба було передусім ударити по всій його потузі і перебити її упень; але після його звитяги і загибелі Дарія те царство з причин, уже згаданих вище, спокійно залишалося під зверхністю Олександера. Й Олександерові спадкоємці панували б собі цілком безпечно, якби не пішли між ними самими усобиці. В державі цій не бувало ніяких заколотів, окрім тих, які вони викликали самі. Але панствами, влаштованими, як Франція, годі панувати з такою самою безпечністю. Тому й піднімалися часті повстання проти римлян в Іспанії, Галлії та Греції, що в цих країнах було багато князівств, і поки пам'ять про них зберігалася, римляни зроду не були певні міцності своєї держави. Лише коли спогад про них вигас і вкоренилася могуть і міць римського панування, тільки тоді римляни поробилися справжніми господарями цих провінцій. А згодом, коли римляни воювали один з одним, кожна сторона могла опиратися на ту провінцію, де вона була впливовіша; самі провінції, позбувшись місцевих правителів, не визнавали над собою нікого, окрім римлян. Вдумайтеся тепер у ці обставини, і ніхто не стане дивуватися ні тій легкості, з якою Олександер утримував владу в Азії, ні тому, як важко було іншим, наприклад, Піррові і ще багатьом іншим, зберегти завойоване. Сталося це не від більшої чи меншої потуги переможця, а від різниці умов у підбитих країнах.