— Он яка я, — тихо промовила дівчина. — Справжня Донателла — ота, в дзеркалі. Вродлива, але геть не схожа на ту, що мріялась мені. Ой лишенько, все це тільки омана, все не справжнє— природа, яку я малювала, портрети батьків, друзів, геть усе.
Вона ладна була будь-що віддати, аби справді бути такою, як на автопортреті; тоді все інше також стало б справжнім та правдивим, а вона б і далі жила у мирі та злагоді серед своїх неповторних лісів, біля моря, разом із батьками й друзями.
Всім серцем Донателла прагнула, щоб отой приємний тихий голос знову з'явився й прошепотів якусь мудру пораду: тільки він міг допомогти їй. Але цього разу вона вже не дуже намагалася дізнатися, хто він такий; дивувалася тільки, як йому вдалося так глибоко зачепити її серце, так осяяти її своїм світлом Він справді чарівний, цей голос. Донателла нетерпляче ждала його, мало не вголос кричучи.
— Де ж ти? Чому більше нічого не говориш? Ти мені так потрібен, бо я така нещасна. Озовися!
І от, нарешті, голос знову пролунав серед тиші.
— Дурненька, — почав він з відтінком прихильного докору. — Мистецтво може все, воно дужче за дійсність, правдивіше за всяке дзеркало. Художник, митець здатний перебороти будь-які суперечності життя. Запам'ятай це: ти сильніша за всіх.
Це вже якийсь ребус. Ні, зараз вона нічого не збагне з того, що сказав голос. Але в ньому вчувалися жартівливі нотки, — так дають лукаву пораду.
Авжеж, тут якась заковика! Ну й дурненька, відразу не здогадалася! А це ж так просто! Як завше, голос повідав їй чистісіньку правду: вона таки сильніша за всіх, сильніша за всяке дзеркало, сильніша за дійсність. Донателла взяла палітру, пензлі й намалювала автопортрети на всіх дзеркалах у домі. Тепер, навіть дивлячись у люстро, вона бачитиме себе такою, якою хотіла бути. Нарешті все довкола неї набуло єдиного гармонійного зв'язку; все прекрасне: і вона, і її серце, де панують тепер спокій та мир.
— Дякую, — обізвалася, просяявши, Донателла. — Віднині я справді житиму в світі мистецтва.
Відтоді Донателла більше не чула загадкового голосу. Але не переймалася тим, бо знала його таємницю. Вона зрозуміла, що говорив з нею голос мистецтва, який брався з самої глибини її серця. Адже мистецтво — це справжня чарівність, навіть певна ілюзія, омана, але та омана робить життя легшим і прекраснішим.
Не один мене спита:
Бувальщина чи казка
Мандрівка в ці міста?
Трохи те, а трохи те,
Трохи марення пусте,
Трохи правдонька свята.
Варто уявити
Місто десь отак —
І воно поволі Справді вироста.
Знаю певно,
Що таємно
Всі вони існують
Достеменно.
Роздивись на ті міста,
Вигадай ще нові,
Дивні та казкові, —
Бо тобі з них вибирати
Те, що будувати,
У якому вікувати.
Всі ж лихі і темні
Без найменшого жалю
Із планети позмітай.
І рукою
Хай твоєю поверта
Мужність, чесність,
Правота.
