Виявляється, що можна дивитися, бачити впритул і — не вірити.
Адже побачене перевершувало і кіно, і сни, і уяву.
Злякавшись перших смертей, військо отримало наказ — тиснути, звужувати коло щитами. Але і цього було досить аби хрустіли розтрощені кістки. Навіть в такому галасі чула, як ламаються ноги і руки, як стискаються під залізним поршнем тисячі грудних кліток, як хряскають ребра…
Попри тисняву, бачила, що людське море на Майдані… збільшується. З метро виринають все нові і нові люди — чоловіки, жінки — підтягуються з бічних вулиць. А з мосту над Інститутською — о, дивина! — за усім цим ще й спостерігає чимало ґав.
Жінки намагалися зайти до військових з тилу, вихопити з-під їхніх чобіт поранених, відтягнути непритомних. Загони молодиків у спортивних строях, що йшли за військовими, немов шакали, били всіх кийками, трощили намети, ламали прапори.
Штурханина і галас перекривалися звуками музики зі сцени, бахканням світлошумових гранат, молитвами, котрі по черзі промовляли священики.
Багато хто ще й намагався говорити по мобільних телефонах. Доки був зв’язок.
Якоїсь миті Марина пошкодувала, що не може сказати тому, кому потрібно якісь останні урочисті слова. Та про що можна говорити в останню мить?..
Почула, як жінка, що стояла поруч, щільно притиснута до її плеча, прикриваючи телефон рукою, кричала:
— Говоріть до них по-російському!!! Це — кримський «Беркут»!!! Перекажіть всім!
Хтось наказував комусь не їхати сюди, хтось — навпаки вимагав підмоги…
Скільки так тривало, не пам’ятає.
Ранок настав якось одразу, ніби хтось рукою згори провів: над площею посіріло, просвітліло. Загони зникли, немов пішли за ніччю, розсмокталися разом із темрявою, лишивши по собі розтрощені намети…
Саме в цей день, наприкінці січня, сидячи на купі сміття і розмазуючи по обличчю кіптяву, Марина раптом зрозуміла: вони не пройдуть!
Сама не знала, звідки виникла ця впевненість — саме тепер, на звалищі і згарищі, посеред понівечених тіл, котрі ще треба було привести до тями, накласти пов’язки, перенести в шпиталь до Михайлівського собору. Адже ходили чутки, що всіх відправлених до лікарень — одразу ж везуть до СІЗО…
— Вам погано?
Підвела очі — над нею схилився священик в обпаленій рясі.
Худий, втомлений, з запалими очима, але майже тим самим виразом обличчя — усміхненим.
Посміхнулась у відповідь:
— Дякую, отче. Все в порядку…
І, вийшовши зі ступору, побігла допомагати.
…Потім ця думка: «Вони не пройдуть!» не полишала її ані на мить. Знала це напевне, всотуючи в себе довколишні обличчя — жіночі, чоловічі, юні…
Дивувалася, звідки взялися всі ці люди, ці діти?
Як вони проростали, вибивалися з-під гуми, виростали з безликої біомаси, ватяної свідомості, якою були оточені, завалені всі ці роки?
Але ж — вони були!
І їх було багато.
І не тільки тих, хто перебував з нею пліч-о-пліч вдень і вночі, у вогні і сумнівних затишшях.
Були й інші — невидимі бійці видимого фронту.
Хто згадає їх?
…Молоді працівники телефонних компаній, стихійно об’єднавшись і не повідомивши начальство, розшукували зниклих безвісти за останніми дзвінками з мобільних телефонів.
…Поважні пані з поважних фірм, ламаючи підбори, неслись на передову, аби борщ в каструлях не вистиг, а потім, підправляючи макіяж і витираючи сльози, бігли на роботу, щоби дорогою назад занести на Майдан вечерю.
…Люди в інвалідних візках умовляли таксистів підвезти їх туди, де вони могли б виколупати з землі бодай один булижник, аби долучитися до загальної справи.
…Комп’ютерники «банили» брехню, котра вихлюпувалась на сторінки соціальних мереж.
…Книгомани зносили книжки в народну бібліотеку, художники розмальовували каски.
…Водії не брали грошей, зачувши прохання: «Підкиньте до Майдану»…
…Діти по телефонах казали матусям: «Не хвилюйся, я на останньому сеансі в кіно!» — і стояли ТАМ.
…Касирки супермаркетів і аптек додавали до набору ліків і їжі щось «від себе», зрозумівши, що покупка робиться «для Майдану».
…Риночні торговці підкладали до «підозрілого» набору однакових шкарпеток ще одну безкоштовну пару: «Передайте хлопцям і від мене!».
…Черги в лікарню — на здачу крові.
Тут були всі, для кого обвуглений, поранений, залитий кров’ю Київ став чарівнішим і ріднішим за будь-яке найстерильніше місто Європи і хто — «з шампунем!» — прийде відмивати кожен його метр…
Потім, коли все скінчиться.
Коли?
Це питання непокоїло всіх.
Дні тяглися безкінечно.
Дні взагалі стали безрозмірними.
Дні стали для неї, як гойдалка. Емоційна гойдалка.
Попри те переконане і вперте — «вони не пройдуть!» — її, як і багатьох інших, терзав страх.
Він виповзав несподівано з підступним запитанням: «Невже намарне?».
Адже сила проти них стояла силенна.
Не сила — система. Залізний механізм, котрий вона побачила в блокбастері «Аватар». А летючі коні, кольорові дракони, дивовижні звірі і сама природа — були з царини фантазій.
Проте мить розпачу миналася і та емоційна гойдалка стрімко летіла в бік — «Ні, не пройдуть!». А вся та «кіношна» міфологія оживала, ставала реальною.
Адже якісь невідомі сили змушували вітер дмухати в бік чорного війська — саме туди, куди мусив іти дим від запалених шин. А посеред хмар несподівано проблискувало сонце і, коли було треба, зима ставала м’якою, лагідною. А в найтяжчі дні — навпаки: природа міцно цементувала набиті снігом мішки, котрими укріплювали барикади.
У медичному пункті, облаштованому в бібліотеці метрах у трьохстах від «беркутівського» ланцюга, вона навчилася досить простих і корисних речей — витягати з кінцівок гумові, а згодом і справжні кулі, витягати з-під куль власне повстанців. Приймала і сортувала ліки, котрі тоннами зносили городяни.
Два чи три рази Семенович відправляв її ночувати додому.
І саме тоді їй ставало страшно.
Страшно було їхати в метро серед нафарбованих жінок, що щебетали по мобільних телефонах, чоловіків з портфелями чи молодиків у навушниках, в яких, певно, лунала музика. Дивували черги в магазинах: люди запасалися харчами!
Але попри це здивування «мирним» плином життя вона знала, що під кожною посмішкою і за кожною розмовою по мобільнику, в кожному навушнику пульсує нерв Майдану, і що повернувшись додому всі ці люди прикиплять очима до екранів телевізорів чи моніторів. І що на недільному народному Віче їх знову буде мільйон. Але вони, з різних причин, не можуть весь час, як вона, Марина, знаходитись у центрі того розверстого організму, в котрий перетворився маленький п’ятачок у центрі столиці.
Власне, вона теж їхала посеред них мовчазна і спокійна, а в кишені лежав ключ від квартири, де можна було зварити каву чи пельмені.
І залізти в теплу ванну…
Однак короткочасне перебування вдома стискало її серце невимовним страхом — від почутих по телевізору новин, від думок про тих, хто лишився в наметах.
Страх зникав лише там, на Майдані.
Тому вона ночувала вдома лише двічі.
І навіть на сніданок бігла до мерії, пила чай з пластикової склянки, заїдала шматками весільного каравая.
Чомусь люди несли весільні караваї з традиційними «шишечками» і голубами. Потім їй пояснили, що їх випікали на поминки загиблих хлопців, котрі так і не встигли одружитися…
Поспіхом снідаючи разом з усіма, вона відтавала від крижаного страху, слухала анекдоти, сміялася. І хтось обов’язково уривав той сміх. І всі замовкали, згадуючи тих, хто вже ніколи не засміється. А потім всі розбігалися, напевне не знаючи, чи зберуться тут у такому ж складі завтра, або — принаймні в обід…
А зібравшись, тривожно оглядали присутніх: а де той… Той, бородатий… Ну той, що «про кішку розповідав»… І боялися почути відповідь.