Часом хтось вигукував невтішне «Все намарно!».
І тоді западала тиша.
А той, хто зопалу вигукнув це, злякавшися тиші, цидів крізь зціплені щелепи: «Та ні… Ми ще повоюємо!» — і його починали плескати по плечі, мовляв, от так вже краще.
Марина все більше мовчала.
Навіть дивно: чому б не потелефонувати Ліні, не заспокоїти її, мовляв, «я тут — а де ти? — давай зустрінемось біля архангела Михайла — будемо разом…». Або домовитись з кимось іншим — з клініки.
Просто посидіти, погомоніти, завести «на екскурсію» до медичного пункту, показати, якою стала вправною, поскаржитись на біль у грудях і ногах, пожалітися, що скучила за сином, так скучила…
Осудити вовкулаків з Маріїнського парку, поохкати над їхніми звірствами — тими, що бачила на власні очі і тими, які показували по телевізору, пообговорювати дії і виступи політиків, висловити своє бачення майбутнього…
Але таких розмов довкола точилося надто багато.
І Марині здавалося: щойно вона підтримає їх, як те туге коло гніву в ній розірветься, розпорошиться на купу слів, а можливо — сліз. І вона стане слабкою, знесиленою.
Зараз ми сильні своїм відчаєм, вірою і духом, думала Марина, але прийде час і ми станемо сильними своєю силою — тією істинною силою, яка дрімала всі ці роки.
Так, нас свідомо послабляли: розбещували і обкрадали армію, руйнували і «здавали своїм» за безцінь промисловість, витискали останні копійки з науки, опускали нижче плінтуса культуру.
За сценарієм, котрий чітко вималювався лише тепер, чиновництво роз’їдало країну зсередини, як жук-короїд виїдає серцевину могутнього дуба, залишаючи під корою стовбура гнилизну аби було легше завалити його, потрощити на друзки і якнайшвидше знищити.
Саме тепер, попри всю вірну риторику промов і патетику подій, Марина з особливою огидою згадувала якісь дрібниці, котрі нині стали для неї особливо ненависні.
Скажімо, звичка одночасно їсти зі слоїків вінегрети під час обідньої перерви, одягати під брюки рвані колготки, а нові — класти до морозилки аби носилися довше, влаштовувати грандіозні черги в магазинах перед святами і викидати половину накупленого на смітник після них, показово ходити до церкви у Великдень аби увечері горлати п’яних пісень під гастрономом. Дивитися по телевізору лише «про смішне» або «про міліцію».
Не думати.
Не читати.
Не прагнути більшого.
Таким було її гумове містечко, звідки збирали і централізовано привозили до парку перед будинком Верховної Ради автобуси з робітниками і безробітними, відвертими бандитами і байдужими заробітчанами, колишніми спортсменами-рекетирами і простими громадянами, котрі хотіли «побачити столицю на дурняк».
…Протистояння перевалило за другий місяць.
І з мирної демонстрації перетворилося на революцію.
Але чим вона могла закінчитися — ніхто не відав.
Зима була довгою.
Але всередині лютого засвітило яскраве, не зимове сонце…
…Марина вискочила з Михайлівського, куди зранку побігла по ліки — там їх було більше. А у неї «на пункті» закінчувалося знеболювальне. Дослухалась.
Здалеку залунали якісь нові звуки — схожі на ті, що чула в кіно «про війну і німців».
Не повірила: автоматні черги, що линули здалеку змішувалися з завиваннями сирен «швидких». Помчала вниз, на ходу одягаючи медичну накидку і міцно затискаючи під пахвою ліки.
Якоюсь зовсім другорядною думкою подякувала невідомій жінці за кросівки — вже досить брудні й потерті, але — крилаті.
Дісталася готелю «Козацький» і заклякла.
Так, позавчора вночі тут палав будинок Профспілок, горіли підбиті БеТееРи, наступали війська, знову звузивши коло аж до сцени, але по тій самій магічній формулі — «Не пройдуть!» — не пройшли. Говорили, що в Профспілках заживо згоріли понад тридцять поранених…
Але те, що побачила тепер, вразило, як не вражала жодна з тих нереальних реалій, в котрих жила ці два місяці: біля «Козацького» рівним рядом лежали вбиті…
Їх було багато.
А зверху, з Інститутської, несли ще і ще. Укладали поруч, накривали ковдрами і простирадлами, які сочилися кров’ю.
Зверху клали каски — помаранчеві, зелені, розмальовані — різні.
Але однозначно — крихкі для справжньої кулі. Довкола ходили священики, страшно завивали жінки…
Їй треба було бігти вгору, туди, де невеличкими когортами пробивалися до Жовтневого палацу хлопці.
Але ноги підкосилися.
Сіла на бордюр.
Дивилася на пробиті каски і дерев’яні щити. На те, як тріпочуть на мертвих руках живі записки — з прізвищами.
Отямилася від погляду. Він пронизав її всю, немов рентген.
Навпроти, майже в такій самій закляклій позі сиділа молода жінка.
Поглядала на неї і швидкими рухами робила замальовку в пошарпаному блокноті.
Хотіла відмахнутися, як від мухи: знайшла час для малювання.
Але не змогла поворухнутися.
Між тим, жінка перегорнула сторінку і підійшла до неї.
Марина, не підводячи голови, кілька секунд споглядала її ноги.
Точніше — чоботи.
Це були її чоботи!
Італійські, з мирного життя…
Але — чорні від сажі, сиві від попелу і подряпані.
Жінка присіла поруч.
Відкрила блокнот, показала аркуш, на якому щойно малювала.
Такі прості дії, але вони вивели Марину зі ступору.
На аркуші — вона, Марина. Двома-трьома розчерками. Але дуже схожа.
Глянула на жінку. Подумалось про «мирне» — здалеку та виглядала набагато молодшою…
— Вибачте, я геть зіпсувала ваше взуття… — сказала художниця.
Добре, що вона сказала саме це.
Не про смерть.
Не про вчорашній день і сьогоднішній ранок, не про те, що буде завтра.
Марина уважно поглянула на неї. Пригадала.
На дівчині (а точніше — молодій — і водночас постарілій за ці дні — жінці) був той самий одяг, що й півмісяця тому: картата вовняна куртка і плетений капелюх з довгими засмальцьованими зав’язками, чорні від бруду джинси.
Прозорий — «рентгенівський» — погляд, від якого світлішало в голові.
І якому хотілося посміхнутися навіть тут, навіть тепер…
— Як вас звати? — запитала Марина, розглядаючи малюнок.
— Ліка.
— Анжеліка? — чомусь уточнила Марина.
— Ні, просто — Ліка…
— Я — Марина. І я теж зіпсувала ваше взуття, Ліко… — сказала Марина.
Посміхнулась.
Підвелася.
Побігла вгору.
Туди, звідки цілили снайпери…
ЛІКА
— Не кажіть їм код!!!
Крик пролунав в нікуди.
Можливо, він стосувався мешканців першого поверху…
Двері під’їзду гучно заклацнулись і настала тиша.
Чутно було лише важке дихання з десятьох грудей.
Крізь вікно на другому поверсі світило яскраве, не зимове сонце.
— Нагору!
Десятеро хлопців помчали вгору.
Крізь тупіт чобіт краєм вуха вона чула, як обертаються ключі у шпарках дверних замків. Постукала навмання в одну: «Відчиніть…».
Зрозуміла — не впустять…
Глянула вниз. Звивини сходів були як на долоні. Побачила, як там, унизу, відчиняються двері, в них влітають озброєні військові, з кийками напоготові.
Все було, як в кіно.
А, може, то і було — кіно — «Люди в чорному», наприклад?
Кліпнути очима, підвестися — і вийти з зали.
Але вийти — не вдасться.
Тупіт чобіт наближався.
Люди в чорному бігли сходами нагору. Хлопці в брудних камуфляжах здіймалися вище. Ще пару поверхів — і вони зіб’ються в одну неозброєну, загнану в глухий кут зграю, стануть колом, як на Майдані.
І — що?..
Поруч із нею біг старший чоловік, одягнутий більш-менш «по-мирному». Підхопила його під руку.
Він одразу ж зрозумів. Відхекався, стишуючи дихання, поправив куртку, витер обличчя, взяв її під руку.
— Ми їх затримаємо, — сказала вона хлопцям. — Там, нагорі — люк. Тікайте дахами…
І прошепотіла чоловікові:
— Ми йдемо з гостей… Вас як звуть?