— Певно, знудилася за адреналіном…
…Один день в очікуванні рейсу довелося провести в Единбургу.
І так само, як тоді, коли прилетіла до Шотландії, вона мала з собою обмаль речей: тільки вовняну картату куртку, кросівки і вовняний капелюшок з довгими зав’язками.
Вона не поверталася.
Вона просто їхала туди, де мусила бути.
…«Якщо я втомлюся від життя, якщо матиму вибір, де закінчити свої дні, я повернуся! Навіть якщо житиму на іншому кінці світу…».
Увечері потелефонувала своїй єдиній подрузі — місіс Страйзен.
— Мел, дорога, я їду додому!
— Дякувати Богові! — почула у відповідь. — Я скучила за тобою…
— Мел, ти не зрозуміла!! Я їду додому! До Києва. Завтра вранці.
Слухавка булькнула і затнулася, ніби втратила свідомість.
І Енжі відчула, як з паперовим шурхотом рветься навпіл її душа.
— Мелі, Мел… Я не можу сидіти тут, біля твого каміну. Зрозумій і пробач.
Помовчала, очікуючи на рідний голос.
І дочекалася.
Він був хриплуватим.
Уявила, що десь поруч із Мелі всотує кожне її слово Залізна Ґава, нагостривши обидва вуха.
— Ти дійсно вважаєш, що твоя присутність там щось змінить?
— Так, — сказала Енжі. — Там важать кожні руки…
Посміхнулась і додала:
— Здається, я розгадала, що написано на твоєму піктському гобелені…
— Що?
— «Воля або смерть!»…
— Це тупий ідеалізм! — гнівно прокаркав голос. — Або — примха…
— Мені начхати, як це називається! — огризнулась у відповідь. — Я їду — і крапка. Вибач за пафос, але це — моя Батьківщина.
І додала після паузи:
— До речі, і твоя також…
Слухавка знову булькнула, ніби місіс Страйзен ковтнула свого улюбленого «Гленморанжу».
А потім вона сказала:
— Залиш ключа під килимком…
Це могло означати все, що завгодно.
Все, що завгодно, крім одного: засудження.
— Я люблю тебе, Мелі…
— Залиш ключа під килимком…
…Пам’ять тіла, про яку вона думала багато років тому, дійсно існувала!
Це була та пам’ять, котра дозволила їй без жодних перешкод і зайвих запитань доїхати в експресі з аеропорту до Лівобережної, пересісти на метро, вийти на станції «Хрещатик» і підземним шляхом перейти на «Майдан Незалежності» — «до труби», що вела нагору.
Поки їхала, дивувалася тому, що місто виглядало спокійним. Вулицями ходили люди, навіть — сиділи в кав’ярнях. В салоні автобуса лунала якась новітня «попса».
Їй все уявлялося інакшим, таким, як було в 2004-му під час Помаранчової революції, коли вулицями і провулками ходили люди з прапорами і сигнальними дудками, а в метро лунали вигуки, на які відгукувалися сотні голосів. Але цей удаваний спокій видавався тривожнішим.
З острахом вона виїхала на поверхню «труби» і, мов у воду, ступила на Майдан…
Там було море людей!
І світило яскраве сонце. Була відлига. Але перед тим, очевидно, підморожувало, адже на численних барикадах лежали мішки зі снігом, а по оголеній землі стікали і виблискували крижаними змійками струмочки води.
Попри всі перестороги, Майдан охопив її потужною хвилею радості: вона була вдома!
Але знайти реальний дім — з певною адресою, у неї не було жодного бажання: дім був тут.
Майже непритомна і очманіла від виру, що одразу закрутив її, мов тріску в океані, вона оговталася лише під вечір і просто констатувала: вона сита (чи не на кожному кроці тут варилася їжа і пропонували перекусити), у неї є своє місце — зелений коремат із ковдрою в будинку, що всі називали КМДА), вона — зі СВОЇМИ (щойно вона підійшла до першого-ліпшого з запитанням, «що робити», як він прилаштував її розливати по пляшках запальну суміш і — до своєї «сотні»). Це все сталося протягом кількох годин!
Ще вранці вона сідала на літак з добірним подорожуючим товариством, в якому лунала чемна іноземна мова і стюардеси розносили гарячі сніданки в пластикових упаковках — а увечері вже була перед вогнищем і сьорбала чай з великого алюмінієвого кухля в товаристві прокопчених димом чоловіків і жінок. Дослухалася до розмов, намагаючись якнайшвидше всотати всю їхню правду. І порівняти зі своєю.
Дивно було і те, що всі ці правди збігалися в одну точку, не зважаючи на її десятирічне перебування в іншому вимірі.
Втомлена, стривожена, замурзана і все ж таки — щаслива, вона дістала з наплічника свій скарб — альбом і олівець.
І почала замальовувати обличчя.
Адже обличчя були такі натхненні і справжні, що нічим не поступалися обличчям тисячолітніх ікон в Донробіні.
Вони були навіть кращі, адже — живі.
Ні, не так!
Вони були кращі тому, що були живі СЬОГОДНІ.
Адже смерть витала над кожною головою.
І невідомість завтрашнього дня робила їх іконописними.
Потім перед очима застрибали, засвистіли, замиготіли дні і ночі — широкими мазками, якими вона ніколи не користувалася…
Все, що вона робила — готувала і роздавала їжу, розливала по пляшках суміш, виколупувала бруківку, нагрібала в мішки пісок, підкочувала до вогнища шини чи надавала першу, таку необхідну, допомогу пораненим — їй здавалося замало.
Замало — аби відшкодувати, відслужити, надолужити сповна те десятиріччя, проведене уві сні.
Тут, на Майдані, вона відчувала таку потужну, таку гарячу, таку справжню любов, ту саму, без якої її існування не мало жодного сенсу.
З подивом і огидою до свого попереднього існування, думала про те, як могла жити до всіх цих подій. Купувати сукні, підбирати сумочки під колір туфель, сидіти біля океану зі склянкою мартіні в руках, насолоджуватися подорожуванням.
Так, цікавого було багато — картини, книжки, музика, затишна замкненість у собі.
Тепло каміну.
Свіжість морського бризу.
Смак кави.
Пташиний спів.
І несподівано це все — прекрасне і важливе — стало лише коротким переходом між життям і смертю.
Вона бачила молодих хлопців, котрі ніколи не тримали зброї в руках — хіба що натискали на «мишку» в комп’ютерних іграх, воюючи з віртуальними монстрами. Хіба що дивилися «Аватар» чи «Володар Кілець».
І, певно, не було серед них жодного, хто би став на бік зла.
Чи не так само жили ті, хто тепер стояв перед ними, виставивши наперед залізні щити і автомати? Їй весь час кортіло підійти до них впритул і запитати про це: кого і від кого ви захищаєте? Можливо, спробувати зрозуміти або переконати.
Але на це не було часу…
…У день, коли мирна хода попрямувала до будівлі Верховної Ради, вона лишилася внизу біля наметів. У неї на ногах були незручні чужі чоботи, котрі за цей час вже добряче намуляли. До того ж сотник, поглянувши на неї критичним оком, суворо промовив: «Через тебе, мала, я двох своїх хлопців покладу. Вони ж тебе не кинуть…».
І це було правдою, адже нещодавно, допомагаючи якійсь жіночці вибратися з-під куль, один з чоловіків затримався і ця затримка вартувала йому життя…
Зранку, хоча це була середина лютого, засяяло яскраве сонце.
Засяяло сліпуче, немов у небі разом увімкнулися велетенські софіти і тепло, що линуло з них, перетворило залишки снігу на веселі дзюркотливі потоки.
Поки хода прямувала вгору, на Майдані настало відносне затишшя.
Принаймні, їй здалося, що так тихо тут не було ніколи.
Городяни — різного віку і статі — безтямно пересувалися периметром площі і до вулиці Грушевського, фотографувалися, збивалися в невеличкі зграйки і гомоніли про те, що «хода» вже, певно, дійшла до місця призначення і тепер треба чекати результату.
Дехто не розумів, навіщо знов палали шини, якщо кордону перед барикадами майже не було: загони військових раптом поріділи і в цьому вогні, здавалося, не було сенсу.
Але вона відчувала, як звір відчуває наближення землетрусу, що ця тиша є передвісником чогось страшного.
Попри удаваний спокій і присутність людей, що стягувалися до Грушевського подивитися на вогнища, був тут і інший рух: чоловіки провезли повз неї дерев’яну споруду — майже середньовічну — кількаметровий гостроносий трикутник, призначення якого було очевидним: врізатися і розбивати ряди «чорних рот».