Інші підкочували до барикад шини, група чоловіків налаштовували інший витвір «народної творчості» — катапульту для жбурляння каміння.
І все це виглядало досить буденним.
За три місяці вже ніхто не дивувався, якого рівня може сягнути інженерна думка народних умільців. Такі конструкції збивалися і зварювалися просто на місці. Дорослі чоловіки перетворювалися на захоплених грою дітлахів. А в неї стискалося серце, адже не так давно бачила, як такі самі чоловіки — такі самі! — ганяють хвилями на водяних лижах і грають в крокет на бездоганно підстрижених галявинах своїх маєтків…
Охоплена тремтінням від передчуття чогось недоброго, вона пішла на Інститутську. Адже зрозуміла: Грушевського надійно захищена.
Тут так само купчилися люди, але їх було менше.
Помітила жінку в жовтій куртці. У неї був такий самий вираз обличчя, як у неї: здивований, розгублений тишею і незрозумілим рухом.
Почула, як вона говорила комусь в слухавку мобільного: «Я ще трохи побуду. Нічого страшного. Так, так, поїла, не хвилюйся. Скоро повернусь…».
Вулиця, що вела нагору, була спокійна. Але коли вона ступила за барикаду і почала підніматися нею, нарікаючи на підбори італійських чобіт — кожен наступний крок здавався їй гарячішим за попередній, а вухо вловлювало в тиші неясний, незрозумілий і ледь чутний рокіт…
А потім знов почався «сон уві сні»: на розі Інститутської і Лютеранської перед нею розгорнулося полотно Босха. І втягнуло її до свого середньовічного черева.
…Палали вантажівки, що перегороджували прохід до Верховної Ради.
Люди розбирали бруківку.
Уздовж центральної алеї Маріїнського парку шикувався «беркут».
З криками «Вбивці!» до них кинулася юрба мітингувальників. На неї, немов миші, почали вискакувати агресивні молодики в спортивних костюмах.
Військові накрилися щитами, перетворившись на залізну черепаху, і пішли у наступ. З-за їхніх спин молодики кидали пляшки з запальною сумішшю і шумові гранати. Мітингувальники відповідали тим самим.
Жінки в норкових шубах (чомусь всі вони були гарно вбрані) виколупували бруківку і бордюри, ланцюжком передавали на «передній край».
Почулися постріли.
Натовп сахнувся, а потім знов покотився вперед.
Біля неї впав чоловік років п’ятдесяти, куля влучила йому в скроню. Вона кинулася до нього — він був мертвий, натовп напирав і вона відтягла його до дерева…
Хтось крикнув: «Повертаймося! Вдягаймо каски! Бронежилети! Мирно не обійдеться…». Але на переодягання не було часу. Біля Шовковичної точився справжній бій…
Вона помітила, що стріляли з дахів — там ворушилися чорні силуети.
— Нагору! — скомандував хтось. — Треба їх звідти поскидати! Стріляють — бойовими!..
Крізь натовп пробивалися автівки «швидкої» і зупинялися, підбираючи вбитих і поранених.
Одна людська хвиля почала відкочуватися вниз — серед неї вона помітила жінок і літніх людей, котрі спішили сховатися в метро.
Решта, прикриваючись дерев’яними щитами, продовжувала рухатися вперед.
«Беркутівці» та їхні добровільні помічники намагалися перекрити вулицю з двох боків. Наступали. Відступали, добиваючи лежачих гумовими кулями і кийками.
Вона помітила, як з вікна першого поверху на все це дивиться з-за мереживної гардини літня пані — безтямним дитячим поглядом.
Під стіною пробігла схарапуджена кицька, вона була притрушена білим пилом.
Під стінами покатом лежали люди, дехто ворушився.
— Відходимо по Кловському! Відступаємо до Майдану!
— Кловський перекрито!
Мишоловка заклацнулась.
І тоді вона почала безтямно натискати кодові кнопки на дверях зачиненого під’їзду, збираючи довкола себе людей, котрі, як і вона шукали виходу.
На подив, двері відчинилися (можливо, їх відчинив хтось з мешканців)…
— Не кажіть їм код!!! — крикнула кудись вгору, в порожні вікна.
Крик був в нікуди.
Можливо, до тих самих мешканців, хто проявив милосердя.
Двері під’їзду гучно зачинилися і настала тиша.
Було чутно лише важке дихання десятьох грудей.
— Нагору! — сказала вона.
Десятеро хлопців помчали вверх…
…Хто був той, хто відпустив її, коли вона стояла біля стіни?
Хто був той, кого вона вхопила за руку, аби вивести з пекла?
Побачивши спину врятованого чоловіка, котрий віддалявся в бік Бесарабки, вона вирішила повернутися.
Не могла не повернутися.
Стишила подих, обтрусила куртку, засунула брудний капелюх до кишені і повільно рушила назад, в бік Інститутської…
Але звідти вже котилася людська хвиля — донизу.
Люди бігли в надії сховатися в метро. Але двері було зачинено.
Хтось калатав у скло, намагаючись розбити його. Зверху на переляканих людей злітав «беркут».
Якийсь чоловік вхопив її за руку, потягнув за собою, допомагаючи бігти: «Чого прогулюєшся?! Біжи, мала!» і згадала те, що сказав їй сотник: «Через тебе я двох своїх хлопців покладу…».
І відштовхнула руку — сама!
Побігла до вузького проходу барикади, де зчинилася штовханина.
Біля зачиненого входу в метро побачила жінку в жовтій куртці, котра обіцяла комусь в слухавці — повернутися. Вона лежала на купі битої цегли і скла, розкинувши руки.
Вона була мертва.
Повз неї вже пролітали чорні зграї, добиваючи кийками тих, кого наздоганяли…
Крізь вузький прохід основної барикади, хвилин за десять після того, як вона встигла вскочити в нього, загони «беркуту» прорвалися на Майдан…
Оточили його.
Їх було тисячі зо дві.
Майдан був для них зачарованим місцем, окреслений крейдяним колом Хоми Брута…
Оточені, загнані на цей острівець свободи, люди розпачливо мовчали.
Приголомшені.
Контужені.
Поранені.
Заскочені побаченим.
Адже і в страшному сні, не могли уявити, що ТАКЕ може статися в центрі столиці, а зрештою — Європи…
По звалищах, на які перетворилися барикади, бродили люди у формі, перебирали мотлох, викинутий зі зруйнованих наметів, оминали небіжчиків — і рилися, рилися, рилися в горах речей, відшукуючи щось корисне для себе.
Згори їх знімала камера в режимі он-лайн і все транслювала в ефір: те, як порпаються в речах, ховаючи до кишень запальнички, ручки, навіть паперові носові хусточки…
…Колись у старших класах їх возили на металургійний завод показати як «варять сталь». Вона не отримала від цього, за словами вчительки, «величного» видовища ніякого задоволення.
Цех поглинув їх у своєму залізному череві, мов комах.
Його нутрощі здригалися від брязкоту, гуркоту, від рівномірних ударів у велетенський казан — ніби хтось намагався роздратувати і випустити назовні звіра.
І ось він вирвався. І тисячі спалахів застрибали по обличчях, обпікаючи жаром. По жолобу ринув скажений потік розплавленого металу.
Скрегіт, ґвалт, вибухи. Страх потрапити під вогненний струм і спалахнути в ньому, зникнути, розчинитися в гарячому потоці…
Всю ніч вона ковтала цей жар. Ці крики. Цей гуркіт. Брязкіт. Крики.
Острівець Майдану звужувався.
Палав Будинок профспілок.
Палали два підбитих бетеери.
Горіли шини.
Молилися священики.
Стояти на передньому краї було нестерпно — плавились підошви чобіт.
І користі від неї не було ніякої, аж доки вона не почула команду зносити до «передової» мішки з одягом.
Кинулася до імпровізованого складу — там, мов комахи, снували люди, утворивши «живий ланцюг» і передаючи із рук у руки все, що могло горіти.
Ніч була довгою.
Найдовшою в її житті.
Наступ був потужний, як потік сталі.
Кілька водометів намагалися загасити вогонь — але марно. Він не вщухав. А дим, якимось побитом, валив у бік ворога.
Згодом водомети запалали так само, як і бетеери.
І вона зрозуміла: не пройдуть!