Не зважаючи на те, що барикади на Інститутській і з боку Європейської площі було прорвано, не зважаючи на силове підкріплення, на те, що метро було зачинене і люди добиралися сюди пішки — крізь банди розлючених молодиків.
Не зважаючи на увесь жах і всю босхівську фантасмагорію.
На те, що в палаючому Будинку профспілок задихалися і гинули поранені.
— Вони не пройдуть… — повторила вголос.
І замурзаний, мов чортяка, хлопець, що котив повз неї шину, почув її тихий голос.
Обернувся, посміхнувся білозубою, мов у негра, посмішкою на чорному обличчі:
— Безперечно!
…Ранок курів сірими димками, що здіймалися від барикад, від тліючого одягу, від Будинку профспілок — чорного, вигорілого, химерного.
Вона не стежила за новинами, не прислухалася до чуток, що приносили люди.
А разом із новинами і чутками — на вщент зруйнований майдан — пакунки з їжею, медикаментами, одягом і взуттям.
І треба було знов ставати у ланцюг аби все відновити, прибрати, згребти докупи попіл і сміття.
Аби знову підготувати поле для наступного Армагеддону.
Проминулий день був сонячним, ніби Бог розсунув хмари, щоби уважніше роздивитися і запам’ятати кожне обличчя.
Наступний, після пекельної ночі, вразив її своєю попелястою сріблявістю, як це буває ранком в селі, коли на білій від паморозі траві світиться рясна роса.
За колом Майдану не лишилося майже нічого.
Сріблястий похмурий день приніс нові смерті і нове поповнення: зранку сюди прорвалися нові люди, що виїхали на допомогу з усіх усюд.
Мертвих вкладали біля готелю і перед «Макдональдсом»…
Вона присіла на землю — перепочити.
Земля, обідрана до кісток, дихала під нею.
І вона подумала, що такою ця площа подобається їй більше — без цегляного панцира.
Немов у середньовіччі…
А ще подумала про те, що її тут ніхто не чекає і ніхто не знайде.
Що вона, мов ґудзик, котрий відірвався де-небудь у метро чи в автобусі.
Відірвався і покотився світами аж доки потрапив у переробний агрегат разом з іншим непотребом, з якого потім зроблять пластикові пляшки для пепсі-коли.
Навпроти неї, як і вчора, в ряд лежали вбиті. Інші. Нові…
На деяких тілах, прикритих ковдрами, були папірці з іменами.
На деяких — ні.
Проступали крізь простирадла червоні плями. Червоні струмки стікали під ноги.
Під картатою закривавленою ковдрою, котра повністю прикривало тіло, вона побачила… свої кросівки.
Підійшла, стала на коліна.
— Ви знаєте, хто це? — звернувся до неї священик.
— Її звали Марина… — відповіла вона.
ДЕНИС
— Дез, чорт тебе забирай! Якого дідька ти пхаєшся?! Ти ж у статусі журналіста!
Я розірвав камуфляжну штанину і він зойкнув, шкодуючи цей «раритет», котрий він нещодавно виміняв у якогось хлопа на свої снобістські «левіси».
Був би в цупкіших гачах, може, не хлюстала б так кровища.
— Та не міг на те дивитися! — скреготнув зубами. — Вони ж, блін, зовсім зелені! Захисту — ніякого! А нам видали броники і гельми — кевларові! То що, я мусив в тому всьому згори на це дивитися?!
Я посміхнувся його новому лексикону — «зелені», «блін», «броники», «гельми»…
Ну, викапаний американський бандерівець!
Рана була неглибока. Я перетяг її бинтом, котрий тицьнув мені, пробігаючи повз, лікар зі «швидкої» (на яку якраз вантажили ноші із пораненим) і допоміг дошкандибати до готелю, де у Дезмонда Уітенберга, продюсера, а нині — цілком офіційного представника преси (яким чином він отримав цей статус, гадки не маю!) був номер.
Піднялися ліфтом на п’ятий поверх.
Тут були килимові доріжки, мармурові сходи. Навіть квіти стояли на столику «коридорної». Таке враження, що потрапили на іншу планету.
Всю дорогу Дезмонд збуджено говорив без упину.
— Хлопці кажуть — то вже все! Капець на сьогодні! Міністр МВС своїх «прокинув» — тепер їм всім кришка! Вся відповідальність на командирах спецпідрозділів. Тепер вони відходять. Ти ж бачив? Бачив?! Вони відходять, старий!!! Ми як поперли нагору, до Жовтневого… Ну, думаю: все… А вони відступати почали! Там зараз — тихо. Дощ… Петрович, Вітька… ще один хлопець… Лежать… Треба підібрати…
Я як міг заспокоював його.
Власне, він переповідав те, що ми бачили разом.
За вікнами дійсно моросив дощ. Майже весняний.
І вулиці спорожніли. Жодної чорної тіні.
— Ліз! Де Ліз?!! — кричав Дезмонд, кульгаючи по номеру. — Вона ж обіцяла знімати з вікна!
Він відчинив двері ванної, зазирнув у шафу…
Я силоміць поклав його на ліжко.
І набрав номер Лізиного мобільного.
Вона одразу відгукнулася:
— Я в Жовтневому. Тут повно поранених і вбитих. Затримаюсь до вечора.
Я сказав, що залишу Дезмонда в номері, викличу лікаря аби йому зробили знеболююче і снодійне, адже він рветься шукати її.
Але снодійне не знадобилося. Коли я, обернувся, Дез уже спав: певно, далися взнаки три безсонні ночі.
Я визирнув у вікно.
Внизу, під готелем, метушилися люди. Їхні рухи здалися мені уповільненими, як у рапіді. Чи той «рапід» увімкнувся в моїй голові?..
У номері було тихо. Дуже кортіло прилаштуватися на дивані, аж ноги заслабли і голова стала важкою, мов херсонський кавун. Я дивився вгору, на Інститутьську, де від асфальту здіймалася курява і очам не вірив: там, де кілька годин тому ми кидалися під кулі, прориваючись вперед маленькими зграйками, не було жодного силовика.
Їх мов корова язиком злизала.
Інакше не скажеш…
…Від початку я був з тими, хто ратував за «мирний розвиток подій».
Мені здавалося, що влада не витримає такої потужної хвилі обурення і піде на поступки. Не зовсім же вони там ідіоти!
Щоранку, увімкнувши матері чергову комедію, я голився, одягався тепліше і вирушав на Майдан, мов на роботу. Хоча, це і була моя робота: я знімав, це по-перше. По-друге — «створював кількість». Адже нас мусило бути багато. І щораз мене охоплював страх: чи прийдуть інші.
Інші приходили так само, як і я.
І кількість не зменшувалася.
Мов гриби, виростали все нові й нові намети. В серці Майдану утворилося ціле «наукове містечко», де викладачі і політологи читали всім охочим лекції, на екранах біля сцени крутилися документальні фільми, котрі роками валялися на полицях кінематеки. Попри основну революцію, тут ще відбувалася й культурна. І це мене дуже тішило.
Увечері виступали вокальні групи…
А в повітрі висіло запитання: скільки так триватиме?
Рік? Два?
До нових виборів?
Аби лиш — «мирним шляхом»?..
Урядові «васьки слухали та їли». І, певно, вичікували, доки ми всі не перетворимося на маргінальних клоунів маргінального шоу.
Попри ці невтішні думки, я не спішив приєднатися до загонів «самооборони»: там, як на мене, були надто молоді. Знайшов «афганців», прибився до них. Але й серед них не відшукав певної відповіді на запитання: що далі.
Ті, хто колись хоча б один раз бачив смерть, були проти надто рішучих дій.
Це була та «важка артилерія», котра чекала на подальший розвиток подій, але не квапила їх. «Хіба вони (малося на увазі «зелені салаги») знають, як підбивати бетеери?» — подейкували, посміхаючись. І… вичікували, коли підуть ці бетеери.
А «салаги» рвалися до бою, маючи за своїми студентськими плечами лише досвід комп’ютерних ігор. І, відверто кажучи, вони подобалися мені більше…
Щовечора я заходив до Миколи аби погрітися, погомоніти про сенс життя і роль інтелігенції, про прогнози — «з кров’ю — чи без».
Говорили-балакали…
Аж доки (здається, того дня, коли відбувся перший бій біля стадіону на Грушевського), я відчув, що більше не можу тинятися туди-сюди, в очікуванні, що хтось зробить за тебе те, що мусиш зробити ти.
Плюнув на все — розмови, прогнози і гарячі чаї на теплій кухні.
Сказав матері, що їду у відрядження. І почав ґрунтовно збиратися.
Мати з підозрою глянула на мене:
— Надовго?
— Як вийде, ма, — відказав я. — Днів на п’ять…
Забігаючи наперед, не можу не пригадати, як в один із днів, коли я заходив додому — помитися і поміняти білизну, застав її біля плити. Вона сиділа на стільці (адже стояти їй було важко) і смажила цілу гору налисників. Я нашвидку помився, на ходу вхопив налисник і вже збирався щось збрехати про наступну поїздку, як вона простягнула мені теплий пакунок, загорнутий в фольгу:
— На… Віднеси туди… Хлопцям…
Я закляк, дивлячись в її очі.
Незграбно взяв пакунок.
— Дякую, ма. Ти вибач…
Вона зітхнула і сердито схилила голову — так вона робила завжди, коли хотіла приховати сльози, промовила:
— Ти там гляди… Не лізь першим…
Ночував у казармі Українського Дому, який ми відбили у міліції.
Раніше там розташовувалася галерея, тепер стояли вправно збиті двоярусні ліжка.
І все було влаштоване «по-домашньому».
Якісь дівчатка спорядили мене дерев’яним щитом і каскою, які вони розмалювали так, що я швидше скидався на різдвяного Миколая. Ці витвори народного мистецтва навряд чи могли служити надійним захистом.
Коли на моєму видноколі знову з’явився Дезмонд Уітенберг, я, завдяки йому, розжився на американський броник. Взагалі-то я передбачав, що десь на цих майданівських горизонтах може з’явитися і Єлизавета Тенецька зі своєю не втраченою звичкою бути в центрі подій. Але поява Деза стала несподіванкою. Хоча, власне, тепер мене ніщо не дивувало.
Навіть зруйнований, обпалений і оголений до землі Майдан не викликав у мене тих «чистоплюйських» емоцій, котрі виливали на мою голову деякі колишні приятелі, волаючи про те, що «всепропало» і що центр столиці ніколи більше не відновиться.
Дивувало інше: те, як учорашні компьютерники, економісти, студенти, бізнесмени, бухгалтери, агрономи та інші мирні громадяни перетворилися на армію.
Беззбройну, романтичну і безстрашну.
Дез і Єлизавета звалилися на мою голову несподівано, проте передбачувано.
Хоча я мало згадував про них.
На те не було часу.
На все, що стосувалося іншого життя — не було часу.
Я навіть забув, що у Єлизавети був ключ від моєї квартири. Туди вони в першу чергу і приїхали, мов господарі.
Навезли купу смачних напівфабрикатів, а на додачу — кілька бронежилетів, які провезли через «дипломатичний коридор». Усюдисущий Дез, як з’ясувалося, проліз до офіційної преси.
На той час в квартирі Ліна облаштувала «перевалочний пункт» для поранених і забитих. Адже везти їх до лікарень було небезпечно — людей заарештовували на лікарняних ліжках, викрадали, знущалися і вбивали. Ми шукали надійних лікарів, котрі брали до себе таких «пацієнтів», попередньо оформлюючи їм «цивільний анамнез».
Отже Дезмонд і Єлизавета одразу ж включилися в процеси, які відбувалися довкола. Відбувалися подекуди досить буденно, адже людям на майдані треба було їсти, спати, одягатися в тепле, лікуватися від застуди і переохолодження.
Часи, коли ми, хмільні і щасливі, обговорювали свої наполеонівські плани на даху хмарочоса в Мідтауні, відійшли в таке далеке минуле, що здавалися нам давно відзнятим і нікому не потрібним фільмом.
Потім ця парочка перебралася до готелю, з якого Майдан було видно, як на долоні. А Єлизавета почала знімати своє «кіно».
Але зовсім, зовсім не з вікна.