Выбрать главу

— Надовго?

— Як вийде, ма, — відказав я. — Днів на п’ять…

Забігаючи наперед, не можу не пригадати, як в один із днів, коли я заходив додому — помитися і поміняти білизну, застав її біля плити. Вона сиділа на стільці (адже стояти їй було важко) і смажила цілу гору налисників. Я нашвидку помився, на ходу вхопив налисник і вже збирався щось збрехати про наступну поїздку, як вона простягнула мені теплий пакунок, загорнутий в фольгу:

— На… Віднеси туди… Хлопцям…

Я закляк, дивлячись в її очі.

Незграбно взяв пакунок.

— Дякую, ма. Ти вибач…

Вона зітхнула і сердито схилила голову — так вона робила завжди, коли хотіла приховати сльози, промовила:

— Ти там гляди… Не лізь першим…

Ночував у казармі Українського Дому, який ми відбили у міліції.

Раніше там розташовувалася галерея, тепер стояли вправно збиті двоярусні ліжка.

І все було влаштоване «по-домашньому».

Якісь дівчатка спорядили мене дерев’яним щитом і каскою, які вони розмалювали так, що я швидше скидався на різдвяного Миколая. Ці витвори народного мистецтва навряд чи могли служити надійним захистом.

Коли на моєму видноколі знову з’явився Дезмонд Уітенберг, я, завдяки йому, розжився на американський броник. Взагалі-то я передбачав, що десь на цих майданівських горизонтах може з’явитися і Єлизавета Тенецька зі своєю не втраченою звичкою бути в центрі подій. Але поява Деза стала несподіванкою. Хоча, власне, тепер мене ніщо не дивувало.

Навіть зруйнований, обпалений і оголений до землі Майдан не викликав у мене тих «чистоплюйських» емоцій, котрі виливали на мою голову деякі колишні приятелі, волаючи про те, що «всепропало» і що центр столиці ніколи більше не відновиться.

Дивувало інше: те, як учорашні компьютерники, економісти, студенти, бізнесмени, бухгалтери, агрономи та інші мирні громадяни перетворилися на армію.

Беззбройну, романтичну і безстрашну.

Дез і Єлизавета звалилися на мою голову несподівано, проте передбачувано.

Хоча я мало згадував про них.

На те не було часу.

На все, що стосувалося іншого життя — не було часу.

Я навіть забув, що у Єлизавети був ключ від моєї квартири. Туди вони в першу чергу і приїхали, мов господарі.

Навезли купу смачних напівфабрикатів, а на додачу — кілька бронежилетів, які провезли через «дипломатичний коридор». Усюдисущий Дез, як з’ясувалося, проліз до офіційної преси.

На той час в квартирі Ліна облаштувала «перевалочний пункт» для поранених і забитих. Адже везти їх до лікарень було небезпечно — людей заарештовували на лікарняних ліжках, викрадали, знущалися і вбивали. Ми шукали надійних лікарів, котрі брали до себе таких «пацієнтів», попередньо оформлюючи їм «цивільний анамнез».

Отже Дезмонд і Єлизавета одразу ж включилися в процеси, які відбувалися довкола. Відбувалися подекуди досить буденно, адже людям на майдані треба було їсти, спати, одягатися в тепле, лікуватися від застуди і переохолодження.

Часи, коли ми, хмільні і щасливі, обговорювали свої наполеонівські плани на даху хмарочоса в Мідтауні, відійшли в таке далеке минуле, що здавалися нам давно відзнятим і нікому не потрібним фільмом.

Потім ця парочка перебралася до готелю, з якого Майдан було видно, як на долоні. А Єлизавета почала знімати своє «кіно».

Але зовсім, зовсім не з вікна.

…Коли ми…

Щораз кажучи «ми», я розумів, що не завжди знаю ім’я того, хто був поруч.

Адже в диму і попелі, в тій скаженій метушні і передчутті смерті, я і сам для багатьох був безіменним. Але безіменним з найкращим «позивним» тих днів — «брат».

Отже, коли ми…

…Посунули вгору по Інститутській, прикриваючись дерев’яними щитами і будівельними касками, втративши терпець, здоровий глузд і інстинкт самозбереження, я напевне знав: це буде останній бій.

І він буде переможний.

Принаймні, мені здавалося, що варто в це вірити, коли в тебе з позиції «лежачи» цілить чорний чоловічок з дуже зручного місця дислокації: згори вниз. Не маючи такої впевненості, чорт забирай, помирати буде прикро!

Не зважаючи на те, що розмірковувати, а тим більше спостерігати за тим, що відбувається, не було можливості, я упіймав себе на тому, що мій зір запрацював, як у бабки.

Колись я вичитав, що оката бабка тому й оката, щоби помічати довкола себе безліч найдрібніших деталей водночас.

Поруч зі мною нагору до Жовтневого палацу бігло кілька хлопців. Один був в окулярах, років вісімнадцяти — з тих, хто першим скачує в Інтернеті фільми про пригоди хоббітів.

Я скреготнув зубами. Закортіло відштовхнути його, погнати назад і надавати підсрачників, питаючи, чи знають батьки на якому сеансі перебуває їхній цибатий нащадок. Він не мусив помирати тут і тепер! Цей малюк, це дитя комп’ютерної ери…

Я нахлобучив на нього свій американський броник — і він потонув у ньому худорлявим тілом…

Жага якнайшвидше покінчити з усім цим чорним військом охопила мене, і я пер, мов танк, підштовхуючи тих, що так само видряпувалися разом зі мною нагору по вологому ґрунту колишньої мирної клумби, розбитої на схилах перед Жовтневим палацом.

Потім, коли я бачив ці кадри по телевізору, мене охоплювало здивування: нас було мало!

Нас ніби заманювали пострілами все вище і вище. Заманювали і відстрелювали, немов у тирі. Але попри це на місці загиблого одразу з’являлися інші!

Невеличкими групками, прикриваючись саморобними щитами, вони переховувалися за деревами — і… знову бігли вперед.

Мною рухала лють, котра виникла при погляді на дрібного очкарика: він мусить жити! Але «зором бабці» я побачив, що його вже відтягують кілька задимлених чоловіків, передають жінкам у білих накидках…

…Точно пам’ятаю мить, коли несподівано і неочікувано… настала тиша.

І вулиця спорожніла. Немов з неї випарувалася хмара.

Вони зникли несподівано і швидко, немов Щуролов зіграв їм відхід на своїй чарівній дудочці.

Згодом це «диво» пояснювали тим, що їхні командири не схотіли взяти на себе відповідальність за стільки смертей. Так це чи не так, але тієї миті, коли тиша охопила закривавлену вулицю, нам здалося, що у справу втрутився Бог. Попри увесь здоровий глузд, я думав так само…

Три дні ВІН спостерігав згори — чи вистоїмо.

Можливо, задавався питанням: чи варто втрутитись?

Що спонукало ЙОГО вирішити: варто?

Певно, думатиму про це до кінця днів…

…Залишивши Дезмонда в номері, я спустися на Майдан.

Йшов, проштовхуючись крізь людей, що прямували нагору — підбирати вбитих і поранених, шукали своїх рідних серед живих і мертвих.

Якась жінка обійняла мене. Погладила по щоці. На її долоні лишилася кров…

Тепер, після такого бажаного фіналу, я не знав, що робити. Ноги підгиналися.

Люди прибували. Стояли на колінах над мертвими. Допомагали живим.

Буденність їхнього подвигу знову вразила мене.

Всі звуки сприймав, немов через ватяну пов’язку, яку мені робили в дитинстві, коли було запалення вуха.

Хотілося лягти — де-небудь, аби тільки лягти…

Обдерта земля Майдану притягувала мене.

Я присів біля підніжжя святого Михайла і… побачив Ліку.

ҐУДЗИК

…Як дивно…

Він об’їхав пів чужої країни — охололий, в зеніті міфічної слави і неміфічної самотності, в непевному, але вже окресленому почутті до іншої, з неприємним і, можливо, давно вже непотрібним тягарем давньої і неіснуючої провини, з пекучим запитанням — що мусить сказати у першу мить зустрічі, на яку сподівався і якої підсвідомо не хотів, вважав її неможливою, а пошуки — марними.

Марними, як намагання повернутися в юність.

І тих єдино правильних слів теж немає. Вони випарувалися з нього багато років тому, коли ще була надія щось пояснити, довести, викричати на одному подиху — і отримати потрібний результат у відповідь.

Події, що розгорнулися нині, підвели риску: досить. І пошуків, і… скручених в’язів, що постійно обертаються в минуле. Відірваний ґудзик з вицвілим зображенням янгола, «який обожнює», ніколи не буде пришитий на своє місце! Адже того місця не існує. Давно не існує.