Або просто — сховану в кишені дулю.
Або — свою темноту темнющу, безграмотність, безбожжя, невігластво, злобу, заздрість. Увесь гріх, що до певного часу дрімав у душі.
І затопили ним землю, на якій більшість і народилася.
Але були й інші.
І тим яскравіше на цьому темному тлі проявлялися вони — ті, хто не зрадив, ті, кого катували, ті, хто був зі мною в одному батальйоні, ті хто лишився у спільній біді пліч-о-пліч…
Остання імперія, потужна і підступна, безкінечно балакаючи про «фашистів-бендерівців», котрі нібито мають прийти на Схід і до Криму, — прийшла туди першою.
А салаги і найманці, котрих вона надсилала воювати, не мали для того ані духу, ані мотивацій.
Так почалася остання найпотужніша агонія колишнього «союзу нерушимого».
І кожен з нас усвідомлював, що вона триватиме довго.
І — на жаль — саме тут, на нашій, і без того вимученій за останні кілька сторіч, землі…
— Нічо, Фелліні, ми все одно… — видихнув Степанич.
— …переможемо, — сказав я, закриваючи йому очі.
Це сталося за два дні до ротації, котрої ми дочекалися наприкінці жовтня.
…Плине кача по Тисині.
Вона плистиме і плистиме — без кінця і краю — до мого останнього дня, хоч де б я був і хоч що би робив. А на моєму серці лежатимуть ті, кого я любив і хто любив мене…
…Хрещатиком, уздовж Майдану і далі — до Європейської площі, мчали автівки.
Жвавий рух поновився і на Грушевського, і на Інститутській.
Майдан мерехтів вогнями. В кав’ярнях сиділи люди.
Перед входом у метро танцювали брейк молоді хлопці.
Їм аплодували, свистіли.
Люди заходили до магазинів, виходили звідти з пластиковими пакетами.
З розкладних столиків продавали символіку минулої зими — макети золотого унітазу, «золоті батони», прапорці-стрічки-значки. Будинок профспілок був одягнутий в жовто-блакитні шати, за якими крилося згарище.
У цьому затишному світі я виглядав Іхтіандром, котрий випірнув з фонтану посеред міста.
Тут був мир.
Але знаю напевне: якби хтось стрельнув петардою, я би впав на землю.
Певно, це виглядало б смішно…
І я шалено захотів туди, де мене назвали «Фелліні».
Де і коли ще я здобув би таку славу?!
І, чорт забирай, виявляється, цей Фелліні непогано цілить і вправно кермує танком.
Де і коли я міг би дізнатися про такі бонуси до таланту?!
Приблизно так я віджартовувався перед тими, хто не втрачав надії лишити мене на дивані.
— Ти збоченець! — казала Єлизавета Тенецька. — Армія потребує професіоналів.
— Заженеш мене до могили, — сварила мати.
— Не дуріть, босе, — втрачала почуття субординації Ліна. — Ви зробили свою справу — можете відпочивати.
— У тебе — тахікардія. І нога поранена, — говорив Микола. — Можеш тут піти у волонтери, якщо не силиться.
Немов у кіно, кожен мав свою репліку і свій аргумент.
А я…
За два дні до кінця відпустки, я мав написати фінальні титри щодо свого перебування «на великій землі», розставити всіх героїв по місцях, попрощатися з ними і пустити своїми шляхами. Які ще, дай Боже, перетнуться.
Поки що все складалося так.
Єлизавета Тенецька готувалася до від’їзду аби змонтувати відзняте на студії Дезмонда Уітенберга. І я був упевнений, що те кіно вийде неперевершеним, як все, що вона робила…
Дезмонд Уітенберг, увінчаний пробитою каскою, котру поставить на найвидніше місце у своєму офісі, добиватиметься і таки доб’ється її позитивної відповіді на сто першу пропозицію «руки і серця»…
Ліна, втративши останні краплини сумління, перевершить свого «боса» в керуванні його маленьким продакшном і, не зважаючи на те, що після контузії тридцятого листопада 2013 року, почне втрачати зір на ліве око, стане продюсером першого вітчизняного блокбастера (котрий її прискіпливий бос розкритикує і змусить перезняти, як належно, як вчив на п’ятому курсі)…
Мати з Марією Василівною візьмуться плести вовняні шкарпетки для армії. І навіть, задоволені і розпашілі від хвилювання, потраплять до телесюжету, який я подивлюсь у єдиній вцілілій хаті селища N…
Мій колишній тесть відчалить за кордон з дружиною і п’ятирічним сином.
Власне, це буде найменш цікавим з усього переліку.
А я…
Я стою на Майдані.
І розумію, що справжній «Майдан» вже не тут.
Він — в окопах і на блокпостах. Там, де немає запаху парфумів, не танцюють брейк і не співають реп, де «петарди» несуть смерть або перемогу, де на холодній, пораненій землі стоять люди — чоловіки і жінки.
І стоятимуть.
А потім йтимуть уперед.
…Я не був тут відтоді, як звідси винесли останню труну.
Після лютого зайшов лише раз — у поминальну днину, коли обдерта від камінного панцира земля тяжко дихала під ногами. А після обирав будь-які інші шляхи, аби лише не ступити на вже розчищену, вимиту, освітлену площу.
А сьогодні — прийшов. Адже невідомо, коли ще раз побачу цей пекельний п’ятачок землі, на якому прожив тисячу років нашої ери.
Я рвався назад.
Хоч як це дивно, але всі ми рвалися назад.
Туди, де як здавалося — та, власне, так і було! — триває реальне життя і реальна, чоловіча робота: захищати Батьківщину. Діяти, рухатись, відчувати свою потрібність і незамінність. Там були кращі.
Ще ніколи я не бачив такого потужного скупчення кращих людей.
Так, вони були різні — брутальні, озлоблені, з матюками і чорними від кіптяви обличчями, зі сльозами, коли читали листи від дітей чи складали до кузова «двохсотих».
Але вони були — кращі. І я мусив бути поруч із ними.
— Залишишся? — запитала мене Ліка сьогодні увечері, коли я прийшов на нашу стару квартиру, куди навідувався щоденно.
За десять днів моєї відпустки ми розмотали всі клубки і клубочки, намотані часом. Завжди говорили до пізньої ночі.
А потім я брав таксі.
І вона зачиняла за мною двері.
Я ритуально кілька секунд простоював перед ними, дослухався до її кроків. І — не чув їх: отже, вона теж стояла за ними, дослухаючись до моїх.
Сьогодні вона запитала: «Залишишся?».
Я обійняв її.
Вона ткнулася головою в мої груди.
І мені здалося, що її волосся досі пахне димом.
Мій відчайдушний бойовий друже, зі щемом подумав я.
— Я повернусь, — сказав і прочинив двері.
Вона відсторонилася і серйозно кивнула.
І зачинила їх за мною…
Тепер я стояв посеред Майдану — чистого, освітленого тисячами вогнів.
І намагався відповісти на її запитання.
Так, Ліко, я залишусь. Я обов’язково залишусь.
Потім.
Коли повернуся остаточно.
А доти мені треба вирішити багато питань і зробити безліч справ, аби бути гідним твого, такого несподіваного, повернення.
А потім я повертатимусь завжди — з усіх, чорт забирай, червоних доріжок.
Обіцяю.
Перетворюсь на сентиментального бевзя, котрий привозить купу непотрібних сувенірів.
У нас будуть діти — два хлопчики, що викотяться мені назустріч із заспаними обличчями і простягнутими руками. Або краще: хлопчик і руденька кучерява дівчинка — залюблені до нестями.
Я повернусь, Ліко, коли…
(Я б хотів сказати тобі тими словами, які колись чув від тебе. Але ти ж знаєш, як важко їх вимовляти…)
…Коли ми переможемо.
І без емоцій згадаємо свою тривогу, гнів і розпач — але без гніву і розпачу.
…Коли зрозуміємо, що воювати можна, маючи в душі ненависть, гнів, біль, а перемагати — лише з любов’ю.
І це — найтяжче, чого мені ще треба навчитися.
Але, обіцяю — я навчусь…
А ще…
…Коли я першим увійду в те місто, де Марина залишила сина.
І знайду його.
Я знаю, вона б цього хотіла…
Березень 2012 р. — Грудень, 2014 р.