Швиденько витягнувши з пам’яті всі останні відомості від Деза, я зрозумів, що йдеться про його невдалий візит на «Євро-2012» через розлучення з моделькою Рут, з котрою він прожив не більше року, годуючи обіцянками про зіркову кар’єру.
Довелося вчергове вислухати про груди і ноги Рут, про добрячу суму грошей, які вона «мудро відбатувала», заробивши тим на свій весільний подарунок.
Говорячи про все це, Дезмонд реготав, мов навіжений. За це я і любив його. А ще за те, що він з якогось дива був поведений на країнах «пострадянського простору», зокрема (і завдяки нашій дружбі) обожнював Україну.
Кілька разів ми мандрували Сходом і Заходом, обираючи найвіддаленіші закутки і долаючи шляхи автостопом з наплічниками на спинах.
Одне слово, Дез був нетиповим іноземцем. Мріяв відзняти кіно за матеріалами наших мандрівок. Навіть дещо знімав, надаючись моїй критиці і регочучи над самим собою. Адже, не зважаючи на бурхливе телевізійне минуле, Дезмонд Уїтенберг перш за все був блискучим менеджером. І аж ніяк не режисером. Він цілком визнавав це і неодноразово підбурював на «грандіозні плани», адже останнім часом, за його словами, був не останнім «на Трайбеку». І… останньою людиною, в котрої зберігалася перезаписана на диск стрічка такої собі Єлизавети Тенецької, під назвою «Божевілля»…
Посередині розповіді про його нового товариша джазиста-мурина з Гарлему, я без будь-якої передмови, кинув:
— До речі, Єлизавета Тенецька повернулася…
Це була наша звична манера спілкування, накатана за багато років: говорити про важливе між іншим і чекати реакції. Мовляв, ось тобі м’яч — зловиш чи проґавиш?
А ще однією фішкою в цій специфічній розмові вважалось миттєве реагування: підхопити і розвинути ідею «на льоту».
Дез впорався з цим гідно:
— Отже, складати кошторис?
— Входиш у долю? — незворушно запитав я тоном дона Карлеоне.
— Малюк, беру всю партію! Разом із твоїми мізками. А перемогу ділимо на трьох.
— Є одне «але»: третій — тобто, третя! — про це нічого не знає.
— То якого ж біса ти мені перчиш круасани?!
Він зробив голосний ковток з кухля.
І нарешті вгамувався, втупившись в екран.
Ми чудово зрозуміли один одного.
Йшлося про ті спільні «грандіозні плани» щодо зйомок, які ми давно плекали, не знаючи, з якого боку до них підступитися.
Для вибухової реакції не вистачало того каталізатора, яким стало з’явлення Єлизавети.
— Вона у формі? — запитав Дез.
— Більше, ніж можна було сподіватися, — сказав я.
— Це прекрасно. Прекрасно! — гарячково заговорив Дезмонд Уітенберг. — Повернення після стількох років забуття! До речі, її документалку досі використовують у наших школах кінематографії, як посібник. Одне слово, поговори з нею. Фінансування я беру на себе, ти вирішуватимеш організаційні питання на місці. Це має бути повнометражний документальний фільм — на найближчий конкурс Трайбека.
— Крихітна бабця з великим пощербленим ціпком намагалася видертись на сидіння в маршрутці. Мов долала Говерлу чи Еверест. Спочатку вперлася палицею в сходинку, потім повільно здійняла ногу, притримуючи її рукою і зробила поштовх іншою. Нога, відірвавшися від підлоги, безпомічно зависла в повітрі. Бабця вхопилась за поруччя, підтягнула її і нарешті опинилася на сидінні. Поправила спідницю, поставила на підлогу ганчір’яну сумку, підсмикнула краї хустки. Зітхнула з полегшенням. Це була ціла робота! Ті рухи, на які ми не зважаємо, адже для молодших — це «раз-два і вже біля вікна». На бабці була біла цупка хустка, схожа на шматок китайського обрусу з фігурними краями, блакитна кофтинка і світла лляна спідниця. На ногах капці і, не зважаючи на спеку — вовняні колготи «рубчиком». Охайна бабця. Під хусткою було видно високу зачіску з сивого, аж блакитного, волосся.
Ніхто не звертав на неї уваги. Бабця, яких багато… Я вже не могла випустити її з поля зору. Помітила, що вона виходить там, де і я. Звісно, поки вона виконувала ті самі вправи аби злізти з сидіння, всі інші, хто так само виходив на тій зупинці, випередили її і стояли біля дверей напоготові. Не зважаючи на неї. В тому не було нічого осудного, адже ми часто не помічаємо одне одного, а тим більше — маленьких старих бабусь, що крутяться під ногами. Я вийшла крізь задні двері і не змогла не озирнутися — як там вона, чи вийшла? Саме в ту мить старенька намагалася спустити палицю, а за нею і ногу з високої сходинки маршрутки. Я підбігла, підставила руку, забрала кошик і майже знесла її з автобуса — кістки в неї були тоненькі, мов у пташинки. Вона подякувала і тихо пішла вулицею. Куди? До кого? Звідки? Було б непогано, якби — до онуків, котрі її люблять. Але я не була в цьому впевнена. Потім цілий вечір і ніч я згадувала цупку білу хустину, охайну спідничку, зворушливі колготи і капці. Не знала, що з цим робити. Аж доки не дійшла такої думки: я нічим не можу зарадити цій старенькій, але я можу… дати їй життя в якомусь образі, зафіксувати його назавжди в чомусь більш сталому, ніж пам’ять…
Вона помовчала, ковтнула з бокалу, поглянула на нас і додала з сумною посмішкою:
— Ось так воно починалося… Принаймні для мене в такій фіксації образів був найбільший сенс життя.
— Чому — був? — запитала Марина.
— Я сказала «був»? — посміхнулася до неї Єлизавета. — Певно, я обмовилась. Соромно шукати сенсу, коли тобі за сорок. Не поважаю дорослих дівчаток, котрі досі не визначились.
Я збентежився, що через її різкість Марина сприйме пасаж про дорослих дівчаток на свій рахунок. Адже сиділа навпроти, маючи приблизно той самий вираз обличчя, що і студенти на лекції. І це починало мене дещо дратувати: виснажена, зменшена розмірів на два, після років примусового відпочинку бозна-де і повної непевності в майбутньому, вона, ця Єлизавета Тенецька, не втратила ані краплі харизми.
— Я забув сказати, — поквапливо додав я. — Марина — спеціаліст-дефектолог, займається проблемою дислексії.
— Модна хвороба… — замислено промовила Ліза.
І узялася жваво розпитувати Марину про роботу.
Все йшло пречудово: вечір, вино, біла скатертина, чай з бергамотом, мила бесіда.
З якої я дізнався, що у Марини є Данило.
І не чоловік, через якого вона часто не могла лишитися в мене надовше — син.
І що він ходить на гурток «юних винахідників».
І розробляє — не більше не менше! — зрошувальну систему для країн Африки.
Одне слово, серйозний парубійко.
Я прокляв себе останніми словами. Це ж треба: зустрічатися (якщо можна так сказати) з жінкою більше року і жодного разу не поцікавитись, куди вона поспішає після того, як… як у нас тут все закінчується.
Здається, обидві жінки помітили мою розгубленість. Якоїсь миті я запитально і докірливо поглянув на Марину, мовляв, «ти не могла сказати раніше?» — і вона відповіла самими вустами — «навіщо тобі це знати?..».
Власне, я покликав Єлизавету на вечерю, щоб поговорити про інше. Хоча б закинути вудку щодо нашої з Дезмондом ідеї. Але запитати напряму не наважувався.
Мене несподівано випередила Марина.
— А ви б ще хотіли знімати? — просто запитала вона.
Єлизавета знизала плечима:
— Боюся, мої бажання не співпадають з інтересами тих, від кого це залежить. А працювати «у шухляду» — вже не той вік.
Вичерпна, як не мене, відповідь.
Я напружився і стрибнув з місця в воду:
— А якщо — співпадуть?
— Ти став таким великим начальником, Ден? — посміхнулася вона.
Пояснити ситуацію було вже справою техніки і красномовства.
І я розповів їй про можливості Дезмонда Уїтенберга. Вона слухала мовчки. І мовчала ще кілька хвилин після всього почутого.
Наважився додати:
— У будь-якому випадку, ми зможемо і офіційно вирушити в Штати на той термін, який нам буде потрібно, щоби…