— Я згодна! — швидко сказала Ліза, делікатно не давши мені закінчити фразу.
Власне, я б її і не закінчив: між мною і нею сиділа жінка з іншого життя, яка не мала до цієї історії жодного стосунку.
Я не хотів бентежити її…
Власне, це було все, що я хотів сьогодні почути від Єлизавети Тенецької. Мені не терпілося засісти за скайп і повідомити Дезмонду, що маємо її принципову згоду. А вже те, що я називав «Про що кіно?» будемо обговорювати всі разом, в процесі — але в жодному разі не тиснучи на неї.
Близько дев’ятої вона почала збиратися додому.
Я викликав таксі.
Мить незручності виникла, коли Марина залишилася допомогти мені прибрати зі столу.
У передпокої ми у чотири ока дивилися, як Ліза надягає курточку. У Марини в руці вже був рушник для прибирання. Ці хвилини у передпокої здалися мені страшенно незручними, якимись псевдо-родинними і накрили мене хвилею неправедності й сорому. Адже все було не так!
Ніби відчувши мій стан, Марина швидко розпрощалася і зникла в кухні, а я пішов провести Лізу до таксі, яке вже чекало внизу.
У ліфті я діловим тоном перепитав, коли би ми могли почати «мозковий штурм» майбутньої стрічки, чи має вона ідеї. Вона сказала — «звісно».
А вже сідаючи в таксі, обернулася і промовила:
— Все в порядку, Денисе. Не комплексуй. Ти нікому нічого не винен. Життя є життя. А ця жінка, Марина — надзвичайна. Шкода, що ти цього не помічаєш.
Я не знав, що відповісти.
Невизначено кивнув, зачинив дверцята. Посидів у дворі, спостерігаючи за вікнами…
Коли повернувся, Марина вже стояла на порозі, взуваючись.
Марина — розумниця: була поруч, коли треба, і вчасно зникала.
Більше того, стоячи біля ліфта, вона сказала майже те саме:
— Все в порядку. Вона чудова. Не комплексуй.
Я ледь не розреготався.
Здавалося світ складається з суцільної жіночої змови, суті якої я ніяк не міг збагнути.
— Отже, бандо, я дізнався таке: цей ваш Джошуа Маклейн досить оригінальний типчик. Він — етнограф і спец по народному мистецтву східних слов’ян. Може, корені його — звідти. За це не поручусь.
— А адреса?
— Що?
— Ти дізнався, де він мешкає?
Ми з Єлизаветою з надією втупились у Дезмонда.
— Звідки я це можу знати? — знизав плечима той і ревно додав: — Навіщо вам це потрібно? Здається, у нас зовсім інші справи!
Так, у нас були зовсім інші справи…
Вчора, коли ми повернулися з Берлінгтону, на фестивалі Трайбека, відбувся показ «Німої крові» — нашого фільму.
І тепер, зібравшись у квартирі Деза в Мідтауні в центрі Манхеттена, ми відходили від вчорашнього хвилювання, майже стресу, котрий щедро втопили в неймовірній кількості пива, випитого у численних пабах Бронкса.
Перші кілька годин після перегляду Єлизавета перебувала в повній прострації і час від часу тихо стогнала на задньому сидінні шикарного авто, котре ми винайняли на всю ніч, щоб добряче остудити на нічних вулицях наші запалені мізки.
— Все не так… Все треба було робити не так… Все — гівно… — мов закляття весь час повторювала вона.
— Ну, хочеш, я потелефоную Боббі? — мов уві сні відгукувався Дез на кожний такий стогін.
— Хто такий Боббі? — вдесяте чи всоте мляво цікавився я.
І вдесяте (чи всоте), отримував відповідь:
— Де Ніро… Співзасновник фестивалю. Він скаже всю правду.
І поривався до свого мобільного, котрий я вихоплював з його тремтячих рук.
А потім все починалося знову: «Все не так… Все — гівно… — Я потелефоную Боббі… — Хто такий Боббі?.. — Де Ніро…».
Тепер, вранці, переживши вчорашній стрес від церемонії нагородження, ми сиділи на п’ятдесятому поверсі Дезмондового хмарочоса, виснажені і принишклі. Спостерігали, як внизу тече і здиблюється вогняна панорама вечірнього Манхеттену і спроквола жували якісь гидотні яблучні чіпси.
Дезмонд гортав газету, зачитуючи «вечірній фестивальний огляд», в якому було сказано, що режисер «Німої крові»…
— …перевернула уяву глядачів незвичними прийомами монтажу і здивувала тривимірністю кінематографічного письма без застосувань програмних технологій… — і задоволено поплескував себе по коліні.
— Припини, Дез, — попросив я, красномовно вказуючи на Єлизавету, котра сиділа на широкому балконі, закутавшись по самісінький ніс у плед і здригалася на кожну подібну цитату. Але мовчала.
— Може, сходити по їжу? — ображено запропонував Дезмонд. — Це на першому поверсі.
— Найкраще, що ти можеш зробити, старий, — кивнув я.
Дезмонд підвівся:
— Піца? Суші? Гамбургери?
— …і можна без хліба, — посміхнувся я.
Виходячи з балкону, він все ж таки не втримався, обернувся і виголосив, звертаючись до Єлизавети:
— Можете мене проклясти, але я скажу: ця божевільна, котра нині гризе себе, мов вовк у залізній пастці — найкраще, що могло статися на цьому грьобаному збіговиську! А напади самокритики треба лікувати горілкою!
Ліза нахилилась, скинула з ноги капцю і жбурнула в нього.
— Отже, горілка… — впевнено кивнув Дезмонд і зник за дверима.
Ми лишилися в сірому мареві неба самі.
З-під пледа визирали лиш її очі і я не міг зрозуміти — сумує вона чи посміхається?
— Коли ми її знайдемо? — глухим голосом запитала вона.
— Коли закінчиться фестиваль — одразу поїдемо.
— Куди?
— Дезмонд допоможе. Він і мертвого з-під землі дістане.
— Звідки ти знаєш?
Я знав.
Я знав Деза більше двадцяти років.
І не тільки, як нинішнього, досить успішного продюсера…
Наша зустріч, внаслідок моєї теорії невипадковості, відбулася в Афганістані.
Довелося розповісти Єлизаветі історію, як мене, пораненого і забутого серед трупів після бійні в Пактії, відшукала знімальна група американської служби CNN.
І перше, шо я побачив, відкривши одне, залите кров’ю, око — молоде і нахабне обличчя Деза, котрий після першого ж ковтка з поданої фляги, почав завзято знімати мене «крупняком». — «Поганий ракурс… — харкаючи кров’ю прохрипів я. — Контражур, салага…"…
— Шкода, що ми не говорили про це раніше, — зіщулившись під пледом, промовила Єлизавета.
— Це щось змінило б? — саркастично посміхнувся я.
— Певно, не ображала б тебе… — тихо сказала вона і додала: — Ти був, мов хворий…
— Одержимий, — поправив я. — Я був одержимий.
— Певно, що так, — кивнула вона. — Але для мене ти був таким собі нав’язливим і нахабним хлопчиськом, яких багато. Шкода, що і я нічого не змогла тобі пояснити. Та й навіщо було щось пояснювати? Зовні все виглядало досить банально. Крім того, що тоді, на горі, хотіла померти…
— Я це бачив.
Вона посміхнулась.
— А потім я тебе дійсно не впізнала. Якби впізнала, все склалося б інакше…
У мене аж подих перехопило, ледь втримався аби не свиснути.
— Інакше?!
— Звісно: вигнала б просто з порогу в той день, коли ти прийшов на оглядини! Адже тоді все виглядало ще банальнішим. Знаєш, як кажуть — «з душком».
— Розумію… — кивнув я.
Вона засміялася і хитро додала:
— А ти про що подумав?
Про що я подумав?
Про те, що… життя цікаве і непередбачуване.
Що воно часом підкидає такі сюжети, які неможливо вигадати, а головне — розплутати за законами жанру.
Доводиться за все розплачуватися «натурою» — класною душею, здоров’ям або й самим цим життям.
— Подумав, що… — замислився я, — що тобі дуже личить ця зачіска! І що ти зняла непогане кіно.
— Завдяки тобі. І Дезу.
І додала, ніби зверталася сама до себе:
— Можливо, мені треба навчитися говорити «дякую»…
Вона витягла з-під пледа руку і простягнула мені:
— Дякую, Денисе. За все.
Я із задоволенням потис її вузьку, але міцну долоню.
До цього простого жесту і душевної інтонації я йшов так довго, так виснажливо і таким заплутаним шляхом…
У відблисках дня, далеко внизу під нами текли стріти й авеню, утворюючи квадратові острівці — нерівні, мов дитячі кубики, розпороті зсередини залізними, звуженими стрижнями хмарочосів.